Читати книгу - "Викрадачі"

рішення, тоді рано чи пізно це зробить тебе хворим — у тому випадку, коли захоплення тією особою чи річчю вже як таке не є ознакою розладу. Я поглядав то на Роберта, то на його картину, на сірі незаповнені місця на небі, де він, напевно, розташує хмаринки, на не прописане місце на озері, де мають відбиватися ті хмари. Давно вже я не замислювався як слід над хворобами, які щодня намагався лікувати. І про кохання не замислювався.

— Спасибі, Роберте, — сказав я вголос і залишив його. Він не обернувся до мене, а якщо й обернувся, то я вже показав йому спину.

Того вечора Мері мені зателефонувала. Це викликало в мене неабияке здивування — я вирішив сам їй зателефонувати, але спершу вичекати кілька днів, — тож я не одразу збагнув, хто саме зі мною розмовляє. Це контральто, яке за обідом сподобалося мені ще більше, ніж доти, звучало невпевнено — вона сказала, що обмірковувала свою обіцянку написати для мене спогади про Роберта. Вона робитиме це частинами. Це і для неї краще. А мені вона їх надсилатиме поштою. Якщо я забажаю, то можу скласти з них цілісну розповідь, а чи використати, щоб затуляти двері, або здати всю купу на макулатуру. Вона вже розпочала писати. І розсміялася досить знервовано.

Спершу це мене розчарувало й засмутило, бо означало, що я її не побачу особисто. Втім, навіщо мені бажати побачитися з нею? Вона вільна самотня жінка, але також і колишня подруга мого пацієнта. А потім я почув, як вона говорить, що бажає колись знову пообідати разом — тепер її черга запрошувати мене, тому що я наполіг і сплатив весь рахунок за наш перший обід, незважаючи на її заперечення. Можливо, для цього краще дочекатися, поки вона надішле мені свої спогади. Вона не знає точно, скільки часу на це знадобиться, але її квапитиме бажання пообідати — їй було приємно розмовляти зі мною. Це простеньке слово — «приємно» — зворушило мене до глибини душі, не знати й чого. Відповів, що мені це подобається, що я все розумію, що чекатиму на її послання. І поклав слухавку, мимоволі посміхаючись.

Розділ 52

Мері

Кохання до недосяжної людини нагадує мені одну картину. Я побачила її ще до того, як призвичаїлася (вже багато років тому) записувати для себе головні відомості про будь-яку картину, що вразила мене, побачену в музеї або в галереї, у книзі або в домівці у знайомих. У своїй домашній студії я тримаю не тільки репродукції картин, а й картотеку; на кожній картці записую назву картини, прізвище художника, рік написання, місце, де вона знаходиться, короткий виклад сюжету — або з пояснювальної таблички, або вичитаний мною в книзі, — а інколи й приблизний начерк твору: шпиль церкви зліва, дорога на передньому плані.

Коли настрій у мене поганий і щось не лагодиться з моїм власним полотном, я проглядаю картки й знаходжу в них плідну ідею: додаю церковний шпиль, одягаю модель у червоне або розбиваю хвилі на п’ять окремих гострих гребінців. Час від часу я перебираю картотеку, дійсно або подумки, розшукуючи ту важливу картину, на яку ще не маю картки. Ту картину я побачила, коли мені було трохи за двадцять (навіть рік точно не пам’ятаю), здається, в музеї, тому що по закінченні коледжу я відвідувала всі музеї, які тільки могла, в якому б місті не опинилася.

Картина, про яку веду мову, була написана кимось з імпресіоністів — тільки в цьому я й упевнена. Зображений був чоловік, що сидів на лаві у саду, буйному, напівдикому, які так подобалися французьким імпресіоністам і які вони навіть самі насаджували, коли було потрібно — відкритий бунт проти статечності французьких садів і французького живопису. Високий на зріст чоловік сидів на лаві в альтанці зеленого й блідо-лілового кольорів, одягнений, як шляхетна людина (гадаю, що він дійсно був людиною шляхетною) — в парадний сюртук із жилетом, сірі брюки й світлий циліндр. Виглядав задоволеним, люб’язним, водночас і трохи сторожким, немов до чогось прислухався. Якщо відійти від картини подалі, то вираз обличчя ставав чіткішим. (Це ще одна з причин, чому я гадаю, що бачила саму картину, а не репродукцію в книзі: пам’ятаю, як трохи відійшла від неї.)

Поблизу чоловіка на садовому стільці (на іншій лаві? на гойдалці?) сиділа пані, одягнена з такою ж елегантністю — в сукню з чорними смугами на білому тлі, в маленькому капелюшку, дещо зсунутому наперед через високу зачіску, а поряд з нею лежала строката парасолька. Якщо відступити від картини, можна було побачити постать ще одної жінки, яка прогулювалася між квітучими кущами на другому плані, ніжні кольори її вбрання майже зливалися із зеленню саду. Волосся в неї було біляве, а не чорняве, як у двох перших, не покрите капелюшком, що було, на мою думку, ознакою її молодості або нижчого суспільного стану. Картина була оправлена в золоту раму, крикливу, багато прикрашену, але доволі забруднену.

У той час я не пов’язувала цю картину зі своїм життям будь-яким чином, вона просто залишилася в пам’яті, немов сон, і я подумки знову й знову поверталася до неї. Правду кажучи, не один рік я розшукувала її у книгах про імпресіонізм, але так і не знайшла. По-перше, в мене немає твердого переконання, що картина саме французька, вона лише схожа на твори французьких імпресіоністів. Утім, такого шляхетного пана й двох жінок можна було побачити наприкінці дев’ятнадцятого століття в схожому саду в Сан-Франціско, Коннектикуті, Суссексі, навіть у Тоскані. Іноді мені спадає на думку: я стільки разів бачила ту картину в своїй уяві, що, вірогідно, сама вигадала її, а може, побачила уві сні, а наступного ранку стала пригадувати.

І все ж тих людей у саду я бачу ясно, мов живих. Нізащо не бажала б порушити цілісність композиції, прибравши з лівого боку картини чудову, вишукану жінку в строкатій сукні, проте в картині відчувається якась незрозуміла напруженість. Чому здається, що молодшій жінці — у квітучих заростях — немовби немає місця на картині? Можливо, вона дочка чоловіка? Ні, щось підказує мені, що не дочка. Вона так і залишилась навіки мандруючою за межі картини — направо, неохоче залишаючи місце дії. Чому б елегантно одягненому чоловікові не зірватися з місця й не схопити її за рукав, не затримати на кілька хвилин, не сказати їй, перш ніж вона піде, що він і її кохає й завжди кохав?

Потім я уявляю, як