Читати книгу - "Цензор снів"

— Там на в’їзді в концентрах і на виїзді всіх перевіряють за списками.

— Власне, що ні. Записують лише кількість осіб, які в’їхали і які виїхали. Отже, має приїхати до Львова такий собі Мурнау. Пригадуєш?

— Ріхтер? Наш кумпель?

— Тепер це велика риба. Групенфюрер СС.

— Он, як. Далеко пішов.

— Авжеж. Має великі заслуги на Західному фронті. Тепер його перекидають на Схід. Так от — він повинен провідати Янівський концентрак. Буде, звісно, бенкет. Тебе, мабуть, теж запросять, якщо вже ви з Краухом такі друзяки, — Осип при цьому підступно усміхнувся. — Все, що треба, це аби Андреас спорядив не два, як завжди, а один автобус з персоналом і харчами. Другий автобус ми виведемо з ладу. Таким чином, цей автобус зможе відбути ще один рейс за продуктами. Коли він виїде, там буде водій і троє втікачів у кухарському вбранні. Назад автобус прибуде знову з водієм і трьома людьми.

— В кухарському вбранні? — засміявся я.

— Ні. Автобус виїде перед перезмінкою вартових, яка відбувається завше о четвертій пополудні. Ті, що займуть стійку опісля, не будуть знати, кого було випущено. Отже, буде троє інших людей. Бенкет заплановано на шосту. Гості прибудуть о третій, бо їх ще чекає екскурсія і гарячі промови керівництва концентраку. Ріхтер хоче розвідати, на яку кількість совєтських полонених можна розраховувати у випадку оголошення мобілізації до армії Райху.

— Чудово. Але в сумі, коли автобус після бенкету покидатиме концентрак, з’ясується, що людей на троє більше.

— Отут є невелика проблема.

— Що ти не кажеш! Досі йшло все так гладко.

— Потребуємо трьох людей, які покинуть концентрак після бенкету окремо від персоналу ресторації. Двох я знаю, — Осип підняв келих, подивився мені в очі з неприхованим тріумфом і випалив: — Ти й Ірма.

Я не міг надивуватися його фантазії.

— Не переживай, — потішав Осип. — Ти просто вигадаєш причину, щоб не їхати з усіма. І приїдеш другим рейсом, а тоді приєднаєшся до екскурсії. Наша людина підкаже тобі, куди йти.

— Твій чудовий план може луснути, якщо мене на бенкет не запросять.

— Ха! Я й про це подумав. Ріхтер прилітає о десятій ранку на Скнилів. А ти уже там і зустрічаєш його з радісними обіймами. Невже він не запросить старого друзяку?

— Тоді, може, й ти підвалиш?

— Я і про це подумав. Я, правда, цивільний, працюю в управі, кар’єри не зробив. Але що мені заважає привітати кумпля?

— Таким чином ти можеш бути третім?

— Звісно, якщо він мене теж запросить, — засміявся Осип. — Якщо ж ні, буду думати далі.

2

Андреас Поппель. Настав час поговорити з ним. Коли я постукав до його кабінету, директор розмовляв по телефону і з кимось дуже сварився. Жестом запросив мене сідати. Скінчивши розмову, витер спітніле чоло.

— Чортова спека. У нас трагедія. Здохла одна свиня. Ще вчора. А інспектора, який повинен засвідчити її передчасну кончину, досі не прислали. Тіло покійниці починає посмерджувати. І що робити?

— Може, я допоможу? Дайте мені телефон інспекції.

Я зателефонував, назвався Герхардом Краухом і наказав негайно вислати інспектора на свинарник. По тому боці дроту відразу заметушилися, пролунали команди, і пана Крауха запевнили, що інспектор у цю ж таки хвилину помчав на свинарник. Я поклав слухавку й усміхнувся до Андреаса. Той похитав головою.

— Гм, та ви ще більший барон Мюнхгавзен, аніж я. Чим можу служити?

Я без жодних завивань у папірчики виклав усю справу так, як її обговорив з Осипом. Андреас сидів отупілий і ошелешений. Піт з нього стікав струмками й загалом він на мене дивився здивовано й розгублено, наче побачив привида. У його голові, мабуть, крутилися вихором різноманітні думки, але жодна з них не підходила до цієї ситуації. Те, що знав про нього я, — пряма путівка на шибеницю. Він очевидно розумів, якщо я досі нікому про це не розказав, то з такою людиною можна мати справу, але завдання не з легких. Він мусив напружити всі свої розумові здібності, шукаючи в намальованому плані слабкої ланки. Врешті запитав:

— А ті троє... як вони потраплять в автобус?

— В’язні носитимуть вам дрова і воду. Троє в’язнів сховаються на кухні, перевдягнуться за кухарів і сядуть до автобуса.

— І все це на очах аскарів?

— Ну, ви вже знайдете спосіб, як їх відволікти.

— Отже, аскари їх не повинні побачити. їх зафіксує лише варта. Але аскари можуть помітити відсутність трьох в’язнів. Раптом носили щось, носили і — пропали.

— А хіба у них не в той самий час перезмінка?

— Гм... справді в той самий. Але при перезмінці буде вказано кількість в’язнів, висланих на цю роботу.

— Звичайно, їх доведеться замінити іншими в’язнями. Не думаю, що це буде проблема.

Андреас закусив губу і наморщив чоло. Він усе ще вагався. Йому хотілося затягнути час, щоб встигнути знайти ще якісь притичини. Він встав і вийняв з шафки пляшку коньяку.

— Мусимо цю справу закропити.

Рука в нього тряслася, і він розхлюпав напій на стіл, але вдав, що нічого не сталося, хоча за мить, коли ми піднесли келишки до вуст, я почув, як цокочуть його зуби. Він намагався вдавати, що розслабляється, смакуючи коньяк, а насправді далі роздумував і зиркав на мене, мовби намагаючись впевнитися, що я ще досі на місці, що не зник і взагалі не наснився. Відмовитися він не може. Я дискретно не шантажував його, і він мав би мені бути вдячним. Але шантаж і так висів у повітрі. Якщо відмовиться, його буде озвучено.

— Добре, — видушив і повторив: — Добре. — Потім додав: — Тільки для вас.

Це звучало кумедно, бо хто я для нього, аби він робив мені винятки. «Тільки для мене» — це так, мовби нас пов’язували роки дружби чи тісної співпраці.

Як Осип і передбачав, Ріхтер не належав до розпаношілих кар’єровичів і, помітивши нас на летовищі, привітно помахав рукою, а коли завершив вітатися з депутацією вищих військових чинів, підійшов і обнявся з нами. Часу було мало на спілкування, ми перекинулися лише кількома словами, але обох нас із дружинами Ріхтер запросив на бенкет.

О четвертій десять