Читати книгу - "Куджо"

— Роджере, мені треба…

— Хай візьмуть свої срані торти й засунуть їх собі в сраку! Вони також хочуть обговорити нову кампанію і, гадаю, погодяться й на лебедину пісню професора кашології.

— Це все чудово, Роджере, але я мушу з’ясувати, що сталося з Донною і Тедом.

— Так, так. Знаю, що вибрав паскудний час подзвонити, але я просто не міг тримати в собі це, старий. Я б тріснув, як повітряна кулька.

— Для хороших новин не буває невдалого часу, — заперечив Вік. Проте він відчув болючий, як уламок зазубреної кістки, укол заздрощів, почувши в голосі друга радість і полегшення. Його охопила гірка досада, що він не може розділити з Роджером його почуття. Та, можливо, це добрий знак.

— Віку, коли щось дізнаєшся, телефонуй.

— Добре. Роджере, дякую, що подзвонив.

Вік поклав слухавку, засунув ноги в туфлі й пішов униз. У кухні все ще панував гармидер. Від самого лише погляду на нього в шлунку Віка все повільно перевернулося від нудоти. А на столі, притиснута сільничкою, лежала записка від Мейсена.

Містере Трентон!

Стіва Кемпа схопили в містечку Твікінгем у Західному Массачусетсі. Вашої дружини й сина з ним не було, повторюю, їх там не було. Я не турбував вас цією новиною, тому що Кемп наполягає на своєму праві зберігати мовчання. Якщо не виникне непередбачуваних труднощів, його доправлять прямо у відділок поліції у Скарборо для винесення звинувачення у вандалізмі й незаконному зберіганні наркотиків. Ми очікуємо на нього до одинадцятої тридцяти. Коли щось стане відомо, відразу ж зателефоную.

Енді Мейсен

— Їбав я його право зберігати мовчання! — гаркнув Вік. Він попрямував до вітальні, дізнався номер відділку поліції у Скарборо й зателефонував.

— Містер Кемп уже тут, — повідомив черговий офіцер. — Він прибув п’ятнадцять хвилин тому. Містер Мейсен зараз із ним. Кемп зателефонував адвокатові. Не думаю, що містер Мейсен зараз може підійти до…

— Мені байдуже, що він може, а чого не може, — вигукнув Вік. — Скажіть йому, що це чоловік Донни Трентон, і я хочу, щоб він доволік свій зад до телефону й поговорив зі мною.

За хвилину почувся голос Мейсена.

— Містере Трентон, я розумію, як ви непокоїтесь, але, поки сюди не прибув адвокат Кемпа, дорогою може виявитися кожна хвилина.

— Що він вам сказав?

Мейсен завагався, та врешті відповів:

— Він зізнався у вандалізмі. Думаю, він нарешті усвідомив, що це значно серйозніше, ніж кілька доз дурману, захованих у колесі його фургона. Він зізнався офіцерам із Массачусетсу, які везли його сюди. Та Кемп стверджує, що під час розбою нікого не було вдома і він безперешкодно залишив будинок.

— Ви ж не вірите в це лайно, так?

— Він говорить доволі переконливо, — обережно промовив Мейсен. — Але наразі не можу сказати, у що я вірю, а у що ні. Коли б можна було поставити йому хоч іще кілька питань…

— З гаража Кембера немає новин?

— Ні. Я послав туди шерифа Баннермена і наказав йому негайно повідомити, чи місіс Трентон туди їздила і чи немає там її авто. Наразі він не виходив на зв’язок.

— Ясності мало, правильно? — різко уточнив Вік.

— Містере Трентон, мені справді час іти. Коли ми щось довідаємося…

Вік жбурнув слухавку і якийсь час стояв у гарячій тиші вітальні, квапливо переводячи дух. Тоді повільно рушив до сходів і піднявся нагору. Мить постояв у коридорі, а тоді зайшов до кімнати сина. Тедові машинки були припарковані під стіною у своєму акуратному, косому стилі. Від погляду на них у Віка защеміло серце. Жовтий дощовик Теда висів на латунному гачку над ліжком. Розмальовки були ретельно поскладані на столі. Двері шафи були відчинені. Вік розсіяно зачинив їх і, майже не усвідомлюючи, що робить, припер стільцем.

Він сів на Тедове ліжко і, звісивши руки поміж колін, задивився у вікно на гарячий сонячний день.

Глухі кути. Самі лише глухі кути. То де ж вони?

(глухі кути)

Ось найзловісніша фраза, будь-коли вигадана людьми. Глухі кути. Мати колись розповідала, що, коли він був у Тедовому віці, його захоплювали глухі дороги. Вік задумався над тим, чи такі речі спадкові і чи передалася Теду його цікавість до глухих доріг. Він задумався над тим, чи Тед і досі живий.

Йому раптом спало на думку, що міська дорога № 3, на якій стоїть гараж Джо Кембера, теж глуха.

Зненацька він озирнувся і побачив, що стіна біля узголів’я Теда порожня. Слова проти чудовиськ зникли. Навіщо він їх зняв? Чи їх із якихось своїх химерних причин забрав Кемп? Але якщо Кемп тут був, то чому він не розгромив Тедову кімнату, так само як перший поверх?

(глухі кути і слова проти чудовиськ)

Чи відвезла вона «пінто» до Кембера? Він пам’ятав розмову про ту примхливу голку карбюратора зовсім невиразно. Хіба вона не казала, що трохи побоюється Джо Кембера?

Ні, не Кембера. Кембер тільки хотів роздягти її у своїй уяві. Ні, вона трохи побоювалася пса. Як його звали?

Вони ще жартували з цього приводу. Тед. Тед кликав собаку.

І несподівано він почув примарний голос Теда, що звучав так безнадійно й розгублено в цій занадто порожній кімнаті, від чого у Віка раптом поповзли мурашки. «Куджо, сюди! Куджо, Ку-у-уджо!»

А тоді сталося дещо, про що Вік не розповідав нікому до кінця свого життя. Голос Теда лунав не в його уяві, а долинав насправді з його шафи, високий, самотній… і нажаханий… і завмираючий.

З Вікового горла вирвався крик, і він із розширеними очима кинувся на ліжко Теда. Двері шафи відчинялися, відсуваючи стілець, і його син кричав звідти: «Ку-у-у…»

І тоді він зрозумів, що це не голос Теда, а тоненький скрип ніжок стільця по лакованій підлозі, що в його перевтомленій, накрученій уяві перетворився на голос Теда. І тільки всього. А…

…а ще в шафі були очі, він побачив очі, запалі, червоні й моторошні…

З його горла вихопився тихий скрик. Стілець перевернувся без жодної земної причини. І він побачив, що в шафі на купі ковдр і простирадл сидить плюшевий ведмедик Теда. Він бачив тільки його скляні очі… і більш нічого.

Серце важко гупало в горлі. Вік підвівся й підійшов до шафи. Він уловив якийсь запах, важкий і неприємний. Можливо, це був нафталін — його запах був, безперечно, присутній, — але тут пахло… люттю.

«Не будь смішним. Це