Читати книгу - "Зерно правди"

— Як це — вдочерили? — обурилася Луїза, привертаючи до себе загальну увагу.

— Бо це неможливо, щоб я народила доньку, яка отак тримає лікті на столі.

— А-а-а, ти пожартувала. Шкода, бо я вже зраділа, що знайду свою справжню сім’ю...

— Не звертайте увагу, це просто вік.

— ...і моє життя після тривалих, сповнених пригод, пошуків, нарешті матиме якийсь сенс.

— Сідайте, я з вами вип’ю, Янка за кермом. — Симпатичний чоловік, який виявився чоловіком Хорко, широко посміхнувся й посунувся, звільнивши Шацькому місце на дерев’яній лаві.

Але прокурор Теодор Шацький продовжував стояти, навіть не приховуючи здивування. Цього не може бути, він пропрацював із цією жінкою дванадцять років, завжди вважаючи її кислою старою дівою, яка до всього ще й намагається з ним незграбно кокетувати. Протягом дванадцяти років йому було прикро, що він змушений її ігнорувати, протягом дванадцяти років він пив за її здоров’я, свято переконаний, що світ несправедливий, що десь мусить бути той, може, не суперкрасень, але принаймні з двома руками й ногами, хто зглянеться над нею, подарує, якщо не кохання, то бодай крихту симпатії й хоч трішечки звеселить її сіре безрадісне життя.

Отож непокоївся він даремно. Певне, існують легенди, у яких немає жодного зерна правди. У яких усе, від початку й до кінця — суцільна брехня.

Усі брешуть, сказав помираючий батько Басі Соберай.

— От бляха! — проказав він уголос.

Він не бачив реакції за столом на цю несподівану репліку, позаяк раптом, несподівано, нарешті, одна-єдина проста думка спричинилася до падіння стіни, об яку він бився головою від самого початку слідства. Легенди, у яких немає й зерна правди, сама брехня. Усе! Він подумки згадував епізоди слідства, від першого імлистого ранку під синагогою, припускаючи тепер уже, що все це брехня. І перерізане горло, і бритва-мачете, і легенда про криваве жертвоприношення, і місце, де знайшли труп, і вся ця юдейська міфологія, і вся польська антисемітська міфологія, і будиночок на Замковій, і бочка, і картина в костьолі, і напис, і всі картини, які так послужливо підсували йому під носа.

— От бляха! — повторив він уже голосніше й кинувся бігти ринком.

— Здається, я більше не хочу бути юристом, — почувся ззаду коментар сина Хорко.

Ніколи ще жоден розумовий процес не відбувався в голові Шацького так стрімко, ніколи досі численні факти протягом короткої миті не об’єдналися в єдине нерозривне логічне ціле. Шацький почувався, як у лихоманці, думки стрибали по нейронах в епілептичному темпі, сіра речовина розжарилася до білого від надміру інформації. Він уже злякався, що з ним щось станеться, що його мозок цього не перетравить, удавиться. Та було в цьому щось від наркотичної ейфорії чи релігійного екстазу, нестримне збудження, неприборкані емоції. Брехня, брехня, скрізь брехня, обман, фуфло. Серед цієї навали ярмаркових принад, у декораціях злочину, у надмірі фактів та їхніх інтерпретацій він проґавив найважливіші деталі й передусім найважливішу розмову.

Коли Шацький забіг до «Ратушевої», то певне, скидався на божевільного, бо похмурий офіціант схопився й боязко сховався за стійкою бару. Усередині майже нікого не було, під стіною сиділи дві родини заблукалих туристів, певне, були дуже голодні, якщо наважилися залишитися тут пообідати.

— Де ці волоцюжки, які тут зазвичай сидять? — гаркнув він офіціантові, та перш ніж тому слова пролізли крізь горлянку, накачана гормонами нервова система Шацького відповіла йому сама, і прокурор вибіг, залишаючи за собою чергових здивованих людей, що як і компанія в «Тридцятці» перезирнулися й покрутили пальцем біля скроні.

Найважливіша розмова відбулася в нього з нетутешньою людиною, розумною людиною, яка оцінювала факти не на тлі сандомирського місцевого пекла, а просто як факти. Під час розмови Ярослав Клейноцький його дратував, прикро вражали його стиль, люлечка й показна інтелігентність, знову мішура затулила собою правду. А правда полягала в тому, що Ярослав Клейноцький розв’язав сандомирську загадку тиждень тому, але він, Шацький, виявився занадто дурним, занадто зануреним у брехні, щоб це помітити.

Шацький пробіг повз пошту, перетнув Опатовську, дивом не перекинувши літню добродійку, що виходила із крамниці рукоділля, промчав крізь проїзд Опатовської брами і, засапаний, зупинився біля невеличкого скверика. Мало не скрикнув від радості, побачивши на лавці того самого бомжа, що й учора. Підскочив до чоловічка, на маленькому гостренькому обличчі капловухого волоцюги виднів переляк.

— Пане, чого ви...

— Пан Гонсьоровський, так?

— Е-е-е, а хто питає?

— Прокуратура Республіки Польща, мать вашу, питає! Так чи ні?

— Дарек Гонсьоровський, дуже приємно.

— Пане Дареку, може, ви не пригадуєте, але кілька днів тому ми з вами бачилися біля «Ратушевої». Я виходив разом з інспектором Леоном Вільчуром, а ви нас зачепили.

— Авжеж, пам’ятаю.

— Про що йшлося? Чого ви хотіли від нього?

— Щоб Лео нам допоміг, бо ми сто років знайомі, а коли ми прийшли до відділку, то з нас лише посміялися.

— У чому він мав допомогти?

Гонсьоровський зітхнув, нервово потер носа, йому вочевидь не хотілося, щоб його знову брали на кпини.

— Це дуже важлива справа.

— Є такий чувак, дуже класний чувак, який мандрує тут околицями. Мій друг.

— Волоцюга?

— А от і ні, здається, у нього десь є домівка, просто йому подобається мандрувати.

— І що?

— Ну, і він, я взагалі собі думаю, що то якась хвороба, не тойво до кінця, розумієте, о як він мандрує, то можна годинника перевіряти. Завжди відомо, коли він і в якому місці о котрій буде. Тобто я, приміром, знаю, коли він тут буде, то ми зустрінемося і за винцем побалакаємо.

— І що?

— І цього разу він не прийшов. Навіть двічі не прийшов. А з ним такого ніколи не траплялося. Я пішов до поліції, щоб вони, може, пошукали, бо він бував і в Тарнобжегу, і в Завихості, і у Двікозах. Мабуть, і в Опатові теж. Щоб вони перевірили, бо я ж кажу, що я не тойво, він міг заслабувати на ту хворобу, що пам’яті не маєш. Або що ходив дорогами, а бувають же й аварії чи що, то він би, певне, хотів, аби його хтось у лікарні перевідав, правда? — волоцюга спинив погляд на перев’язаній руці Шацького.

— Правда. Ви знаєте, як його звуть?

— Только.

— Анатоль?

— Так, мабуть, що так.