Читати книгу - "Ініціація"

— Ромо-Розо!

Дідько, як же прекрасно звучить ім’я, яке дав мені Блек! Згадуватиму його без злоби тільки через це.

Валентина хвилюється: я щезла, давно не заходила. Як справи? Їм із дівчатами нині дуже потрібна допомога, і Валентина згадала, що я колись обіцяла пригнати роту.

— Прижену, люди обіцяли, але нині всі у відпустках, — брешу. — Тільки мені не вдалося вирватися на море чи в Європу.

— То прийдеш сама? Давай! Ми тут уже за тобою скучили.

— Не можу. Я ж… останній портрет у Діни забрала.

— Справді?! Яка ж ти молодець! Просто молодець! — Валентина сповнюється почуттям поваги до мене, і це ніби вимагає від мене додаткових слів.

— Діна мала рацію, — додаю слів. — Щойно познайомилася з мамою Толі Овчаренка, як зрозуміла: гроші — фігня! Тобто не фігня, гроші потрібні! Я більше двадцяти тисяч віддала, але якщо просто прийти, віддати гроші і потім уже ніколи не повернутися, то зайве підтвердження: що люди йдуть. І не повертаються. Як Толік Овчаренко. Розумієте? Ніби теж уже мертві, — монолог видається переконливим. Тішуся! Передчуваю реакцію Валентини: «Ти така глибока, Ромо-Розо!»

— Розумію… — шепоче вона.

До дідька! Не пішла до пані Півник, не збираюся повертатися і до волонтерів на Нивки. Самооцінка не постраждала.

— Мене немає до осені! — навіюю і водночас розумію: повна профанація, бо несподівана думка народжується зараз, у літі! Діна знає адресу матері Толі Овчаренка, розмірковую. А раптом наміриться проконтролювати, як я опікуюся проблемами сім’ї загиблого воїна?

Та ні! Діна? Ніколи! У Діни все на довірі. Заспокоюю себе, заперечую собі ж: у Діни на довірі, а от Валентина… Вона ж співчутлива і милосердна вкрай. Я їй пожалілася, як багато часу віддаю хлопцевій сім’ї. Більше, ніж грошей! Валентина може вирішити, що мені самій потрібна допомога, і навідається на вулицю Віфлеємську.

— Валентина така! — шепочу.

Зриваюся. На Віфлеємську. І, поки їду, критичні думки підкріплюють мої наміри, бо, певно, мама Альона профінькала гроші на щось дурне і непотрібне. Може, суконь собі накупила чи покинула бабцю, а сама — на курорт, бо знову «дуже сильно влюбилася». А я її відпочинок проспонсорувала так круто, що аж сама за бортом опинилася!

Двері відчинені. Агов! Штовхаю їх, без вагань ступаю в чорний коридор.

— Альоно!

— Каринко, це ти?! Де тебе носить, коза ти! — голос матері Толі Овчаренка лунає з нутрощів квартири.

Іду на голос. У мене погане передчуття. Вона п’яна чи обкололася і валяється тепер, чекає алкоголю-пігулок від такої ж пропащої, як сама, бо за плечима — бекграунд, який не відпустить! А єдина людина, яка віднайшла в ньому світло, загинула…

— Дідько, де ти?! Хочеш, щоб я здохла?! — кричить Альонка.

Біжу на крик. Вриваюся у крихітну спаленьку, на мить завмираю від жаху, бо видовище жахливе: на низькому ліжку лежить геть гола бабця. Сухенька, зморщена, беззахисна. Над нею нахилилася Альонка, і першої миті мені здається, що душить стару.

— Господи, ні! — вигукую. — Що ви робите?

Альонка відриває руки від шиї старої жінки, обертається до мене:

— Так це ти мене кликала? Я думала, Каринка. І в чому проблема? Не бачиш, що роблю?! Принцесі своїй зад мию!

Картинка набирає реальних обрисів, та не стає менш жахливою: гола бабця лежить на цупкому шматі целофану, який вкриває ліжко. Поряд велика миска з теплою водою. У руках Альонки — мочалка і мило. Змочує мочалку в воді, намилює старе тіло. Бабця не репетує, певно, їй то навіть подобається: усміхається по-дитячому наївно.

— Чому ви її не в ванній миєте? — запитую розгублено.

— Може, ти її до ванни на руках донесеш, всадиш, а потім ще й витягти з ванни зможеш?

— Вона вже не ходить?

— Та чого там — човгає потроху. Від ліжка до стільця, від стільця до дивана, — Альонка нахиляється до бабці, продовжує милити старій шию, бурчить. — Де ту Карину носить? От коза! Знає ж, що не можу сама бабу перевернути! Одна нирка — то не дві.

— Альоно… У вас одна нирка? — забуваю про бабцю, бо жаху стає ще більше.

— Борги були, — відповідає чисто, як Діна, фіналом довгого логічного ланцюга.

— Жах який! Давайте допоможу, — видушую, хоч допомагати геть не хочеться. Лиш уявляю, що зараз доведеться торкнутися чужого старого немічного тіла, і під горло підступає нудота.

— Краще скажи, як тебе звати, — відповідає Альонка. — А то прийшла така… Портрет Толіка принесла, грошей купу накидала і здиміла. Хоч би номер мобільного залишила, хоч би сказала, як до тебе звертатися, а то люди питають: «Хто тобі допоміг, Альонко?» А я і не знаю.

— Рома-Роза, — шепочу, та ім’я не звучить: ані вітру, ані сонця. — Мене звати Рома-Роза, — повторюю голосніше.

— Серйозно, не жартуєш? — Альонка відриває руку з милом від тіла старої, дивиться на мене вражено. — Реально батьки назвали тебе Ромою і Розою?

— А в чому проблема?

— Ім’я чудне. Як з мультику.

Не встигаю дати відсіч. До спаленьки заходить кістлява жінка, схожа на Залізного Дроворуба з казки про дорогу з жовтої цегли. За нею — кудлатий пес.

— Де вантаж?! Готовий до транспортування?! — гукає кістлява, помічає мене, одразу ж повертається до Альонки. — Так тут гості! Нормально? І якого ти мене кликала, га? У мене своїх справ нема?

— Це та дівчина, яка портрет принесла, — пояснює їй Альонка.

Кістлява Каринка збавляє оберти.

— Здрасьтє! — каже мені, вже йде до ліжка, до Альонки і бабці. — На який бік стару перевертати?

— Лицем до стіни, — командує Альонка, радить мені: — Зачекай в іншій кімнаті. Ми скоро.

Прожогом вилітаю в міні-вітальню, дякую Альонці. Дякую, бо ці дві кобили, здається, геть позбавлені відчуття відрази, а зі мною все інакше. Певно, я надто складна і непересічна порівняно з ними. Певно. Але я б почувалася розсекреченим агентом, якби жінки помітили гидливість, яка охоплювала мене, варто було тільки зиркнути в бік старої голої жінки.

Дивлюся в очі Толі Овчаренка. Це простіше: портрет стоїть на тумбі, навколо нього — просто обійняти і плакати! — штучні квіти, пластикові янголи. «Літо ж! — дратуюся. — Могла б і живі квіти біля синового портрета поставити! Чи вже гроші закінчилися?» Підозри і сумніви ще не відпускають.

— Ти ж прийшла перевірити, як я допомогу витрачаю? — Альонка — реалістка.

Хвилин за десять зі спаленьки спочатку виходить кістлява Карина з мискою. Прямує в бік ванни, виливає воду, бурмотить, що баба миється частіше, ніж сама Карина! Потім з’являється Альонка з брудним