Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

мов пил. Навіть tisana, яку вона приготувала для нас трьох після обіду, була незвично гіркою на смак. Я лишив їх сидіти в саду і піднявся до своєї кімнати. Щойно я пішов, вони одразу ж перейшли на італійську. Я сидів у кріслі біля вікна, в якому провів ті перші дні та тижні одужування поруч із нею. Здавалося, ніби весь світ сповнися злом і став раптом огидним. Я не міг змусити себе спуститися та попрощатися з ним. Я чув, як під’їхала карета, і чув, як вона від’їхала. Я й далі сидів у своєму кріслі. Незабаром Рейчел піднялася нагору та постукала в мої двері. Я не відповів. Вона відчинила, зайшла до кімнати і стала поруч, поклавши руку мені на плече.

— Що цього разу? — запитала вона.

Голос її звучав так, ніби її терпінню настав кінець.

— Він був надзвичайно ввічливим та приязним, — сказала вона мені. — Що цього разу було не так?

— Нічого, — відповів я.

— Він так добре відгукується про вас, — сказала вона мені, — якби ви тільки чули, ви б зрозуміли, якої високої він про вас думки. Сьогодні ввечері ви б точно не знайшли в його словах нічого, до чого можна було б причепитися. Якби ж тільки не ваша впертість, не ваша ревнивість…

Вона запнула штори в моїй кімнаті, позаяк уже запали сутінки. Навіть у її рухах, у тому, як вона торкалася завіс, відчувалося роздратування.

— Ви збираєтеся тут сидіти, скрутившись у кріслі, аж до півночі? — спитала вона. — Якщо так, то накиньте щось, інакше застудитесь. Я ж дуже стомилася, тому піду спати.

Вона торкнулася мого волосся й пішла. Не лагідно. Швидкий рух дорослого, який плескає неслухняну дитину, надто стомившись, щоб і далі сваритися. «Не плач, ну годі вже».

Та нічна гарячка повернулася. Не з колишньою силою, але схожа. Чи була то застуда, яку я підхопив, сидячи в човні у гавані двадцять чотири години тому, я не знав, але вранці в мене так паморочилось у голові, що я не міг рівно стояти, я тремтів, мене нудило, тож довелося повернутися в ліжко. Послали за лікарем, і відчуваючи, як сильно болить голова, я подумав, чи не захворів я знову і чи не повториться все те нещастя. Лікар повідомив, що в мене проблеми з печінкою і залишив ліки. Та коли Рейчел прийшла посидіти зі мною, по обіді, мені здалося, що на її обличчі все той же стомлений вираз, що й минулого вечора. Я міг уявити, як вона думає: «Невже знову? Я до скону приречена сидіти тут нянькою?» Даючи мені ліки, вона трималася незвично різко, і пізніше, коли мені захотілося пити, я не попросив її подати склянку, боячись, що вона розсердиться.

Вона тримала в руках книгу, яку не читала, і сама її присутність у кріслі біля мене здавалася мовчазним докором.

— Якщо у вас є інші справи, — сказав я нарешті, — не сидіть зі мною.

— А що ще я, по-вашому, маю робити? — відповіла вона.

— Можливо, ви хочете зустрітися з Рейнальді.

— Він поїхав.

Від таких новин на серці в мене полегшало. Я навіть став почуватися ліпше.

— Повернувся до Лондона? — запитав я.

— Ні, — відповіла вона, — вчора він відплив із Плімута.

Я так зрадів, що мусив відвернути голову, аби вона не здогадалася про це з мого обличчя і ще більше не розгнівалася.

— Я гадав, на нього в Англії ще чекають справи.

— Так і було, та ми вирішили, що все можна владнати листуванням. Термінові справи чекають на нього вдома. Він дізнався, що судно відпливає опівночі, і одразу ж поїхав. Тепер ви задоволені?

Рейнальді поїхав із країни, я був більш ніж задоволений. Але не цим займенником «ми» і не тим, як вона говорила про «дім». Я розумів, чому він поїхав — попередити слуг на віллі, щоб підготувалися до повернення хазяйки. Ось яка термінова справа на нього чекала. Мій час спливав.

— А коли ви поїдете?

— Залежить від вас, — відповіла вона.

Мабуть, якби я міг, то так і лишався б хворим. Скаржився б на біль, нудоту. І протягнув би ще кілька тижнів, прикидаючись. А що тоді? Ящики спаковані, будуар порожній, її ліжко в синій кімнаті вкрите тим самим чохлом, який лежав там усі ці роки до її візиту, — і тиша.

— Якби ж тільки, — зітхнула вона, — ви не були таким жорстоким, таким злим, ці останні дні минули б набагато щасливіше.

Я був злим? Жорстоким? Мені так не здавалося. Скоріше, зовсім навпаки, суворою тут була вона. Порятунку не було. Я потягнувся до її руки, і вона дозволила її взяти. І доки я цілував її руку, мене не покидали думки про Рейнальді…

Тієї ночі мені снилося, ніби я пішов до гранітного каменя та ще раз прочитав листа, схованого під ним. Сон здавався таким реальним, що навіть коли я прокинувся, він не зник, а лишився в моїй пам’яті на цілий ранок. Я підвівся, почуваючись достатньо добре, і як завжди, опівдні, спустився донизу. Як би я не намагався, я не міг позбутися бажання прочитати листа ще раз. Я не міг пригадати, що там говорилося про Рейнальді. Я точно маю знати, що про нього писав Емброуз. По обіді Рейчел пішла до своєї кімнати відпочити, і я одразу ж прослизнув до лісу, а звідти вниз, до алеї, і піднявся стежкою понад будиночком лісника, почуваючи відразу до того, що збирався зробити. Я підійшов до гранітної плити. Нахилився і, копаючи руками, раптом наткнувся на вологу шкіру свого записника. За зиму в ньому встиг оселитися слимак. Його слід на обкладинці був липкий. Я відкинув слимака й розгорнув записника, діставши лист. Папір розм’як та змок, літери стали куди тьмянішими, та їх все ще можна було розібрати. Я почав читати. Першу частину я проглянув поспіхом, хоча дивно було розуміти, що його хвороба, викликана зовсім іншими причинами, так нагадувала мою симптомами. А от щодо Рейнальді…

«Минали місяці, — писав Емброуз, — і я помічав, що вона все частіше звертається за порадою не до мене, а до того чоловіка, якого я згадував у листах раніше, синьйора Рейнальді, її друга та, я так розумію, юриста Санґаллетті. Гадаю, цей чоловік погано на неї впливає. Я підозрюю, що він роками був у неї закоханий, ще навіть коли Санґаллетті був живий, і хоч раніше я навіть на мить не припускав, ніби вона коли-небудь узагалі могла відповісти йому взаємністю, тепер, ураховуючи, як сильно вона