Читати книгу - "Девід Копперфілд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вулиці були маленькі, звичайно. Гадаю, що завжди такими здаються нам вулиці, які ми раніше бачили тільки в дитинстві. Але я не забув нічого і побачив, що нічого не змінилось. Єдину зміну зауважив я на вивісці крамниці Омера: «Омер і Джорем» написано було тепер там, де раніше було тільки «Омер». Але слова «драпувальник, кравець, галантерейник, похоронна контора та ін.» лишилися незмінними.
Прочитавши цю вивіску, я мимоволі перейшов вулицю і зазирнув у крамницю. У глибині приміщення гарненька жінка гойдала на руках немовля, а другий хлопчик тримався за її фартушок. Неважко було впізнати в них Мінні та її дітей. Скляні двері до вітальні були зачинені, але здалеку, в майстерні по той бік двору, чув я звуки тієї музики, яка начебто ніколи не припинялася.
— Містер Омер вдома? — спитав я, входячи. — Мені хотілося б поговорити з ним хвилинку, якщо він вдома.
— О, так, сер, він вдома, — відказала Мінні. — У таку погоду з його астмою не можна виходити на вулицю. Джо, поклич дідуся!
Хлопчик, що тримався за її фартушок, закричав так гучно, що сам засоромився свого голосу і сховав голову в згортках материної спідниці — це дуже звеселило Мінні. Я почув, що до нас наближаються пихкання і зітхання, і незабаром переді мною з'явився містер Омер, дихаючи ще важче, ніж колись, але не дуже постарілий.
— До ваших послуг, сер, — сказав містер Омер. — Що можу я зробити для вас, сер?
— Ви можете потиснути мені руку, містере Омер, якщо ваша ласка! — відповів я, простягаючи руку. — Ви колись дуже добре поставилися до мене, і боюся, що тоді я був не надто вдячний.
— Та невже? — відказав старий. — Радий почути це, але щось не пригадую. Чи ви певні, що то саме я добре поставився до вас?
— Цілком певний!
— Очевидно, пригадувати мені тепер так само важко, як і дихати, — сказав містер Омер, поглядаючи на мене і похитуючи головою, — бо я все ж таки не пам'ятаю вас.
— Хіба ви не пам'ятаєте, як підійшли до карети зустріти мене, як я тут поснідав, як ми поїхали до Блендерстона разом: ви і я, і місіс Джорем, і містер Джорем теж, хоч він тоді не був її чоловіком.
— О боже мій! — вигукнув містер Омер і зайшовся кашлем від несподіванки. — Що ви кажете? Мінні, люба, ти пригадуєш це? Ще б пак, замовлення було на леді, здається?
— На мою матір, — підтвердив я.
— Саме так, — сказав містер Омер, торкаючись мого жилета вказівним пальцем, — і була там ще маленька дитинка. Були замовлення. Маленьке замовлення поклали разом з великим замовленням. Це було, звичайно, в Блендерстоні. Боже мій, і як вам живеться тепер?
Я відповів, що живеться мені дуже добре, і висловив сподіванку, що йому теж живеться непогано.
— О! Нема на що нарікати, знаєте, — сказав містер Омер, — щось мені дедалі важче стає дихати, та коли людина старіє, то їй вже нечасто стає легше дихати. Я приймаю речі, якими вони є, і намагаюсь узяти від життя якнайбільше. Так буде краще, правда ж?
Містер Омер знову закашлявся, бо сам розсміявся зі своїх слів. Мінні, яка стояла біля нього і забавляла своє немовля, допомогла батькові віддихатися.
— Боже мій! — сказав містер Омер. — Так, напевне. Два замовлення! І чи повірите ви, що під час цієї самої поїздки ми призначили день весілля моєї Мінні з Джоремом? «Призначте день, сер», — сказав Джорем. «Зробіть це, тату», — сказала Мінні. А тепер він став моїм компаньйоном. І подивіться! Його молодший син.
Мінні розсміялася, поправляючи волосся, коли батько її поклав свої гладкі пальці в ручку дитинки.
— Два замовлення, авжеж, — повторив містер Омер, замріяно похитуючи головою. — Саме так. А зараз Джорем працює над сірим гробом із срібними цвяхами, мірка із нього, — старий трунар показав на онука, — дюймів на два більша за цього. Може, хочете поїсти чогось?
Я подякував, але відмовився.
— Стривайте, — сказав містер Омер. — Дружина візника Баркіса, сестра моряка Пеготті — вона мала якийсь зв'язок з вашою сім'єю? Вона там служила, здається?
Моя ствердна відповідь дуже задовольнила його.
— Мабуть, у мене тепер і дихання полегшає, бо пам'ять явно кращає, — зазначив Містер Омер. — Гаразд, сер, тут у нас працює одна її юна родичка, в неї такий витончений смак на вбрання... Запевняю вас, що навряд чи будь-яка герцогиня в Англії може зрівнятися з нею.
— Чи то не маленька Ем’лі? — мимоволі спитав я.
— Її звуть Ем’лі, — відказав містер Омер, — і вона справді маленька. Але, вірте мені, таке в неї обличчя, що половина жінок у цьому місті показилася.
— Дурниці, батьку! — окрикнула Мінні.
— Люба моя, — сказав містер Омер, — я не кажу, що саме ти сказилася! — він підморгнув мені. — Я кажу тільки, що половина жінок у Ярмуті та й на п'ять миль довкола показилася від заздрощів до цієї дівчини.
— Краще було б їй знати своє місце в світі, батьку, — сказала Мінні, — і не давати підстав до балачок, тоді б вони не казилися.
— Та не могли б вони не казитися, люба моя, — відказав містер Омер. — Не могли б не сказитися! Отак ти знаєш життя? А що ж іще робити жінкам, особливо коли вони бачать красу іншої жінки?
Мені справді здалося, ніби містерові Омеру прийшов кінець після цих слів. Він так закашлявся, так безпорадно намагався знову вхопити повітря в легені, що мало не впав головою на прилавок, і його ноги, затягнені в короткі чорні штани з цвілими бантами, судорожно затремтіли. Нарешті приступ кашлю минувся, і містер Омер збадьорився, хоч усе ще дихав важко і так утомився, що мусив сісти на стілець біля прилавка.
— Бачите, — сказав він, витираючи спітніле обличчя і ледве дихаючи, — вона ні з ким не приятелює, не кажучи вже про хлопців. От і пішли чутки, ніби Ем’лі хоче стати знатною леді. Ну, на мою думку, чутки ці з'явилися головним чином через те, що вона колись казала в школі, які подарунки зробила б своєму дядькові, якби була леді.
— Запевняю вас, містере Омер, що вона й мені говорила про це, — ревно підхопив я, — коли ми обоє були ще дітьми.
Містер Омер кивнув головою і потер підборіддя.
— Саме так. А до того ж вона з маленькими коштами вміє вбиратися, бачте, краще, ніж інші змогли б з купою грошей, а це вже спричиняється до багатьох неприємностей. Більше того, вона раніше була, так би мовити, примхливою. Сказати більше — я теж так думаю, — мовив містер Омер, — вона не знала як слід, чого їй хочеться; трохи пустувала і насамперед не могла нікому підкоритись. Більше нічого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Девід Копперфілд», після закриття браузера.