Читати книгу - "Девід Копперфілд"

Мабуть, через його респектабельність я почувався особливо юним у присутності цього чоловіка. Я не міг добрати, скільки йому років. І це теж було йому на користь, бо при такому його респектабельному спокої йому можна було дати п'ятдесят і тридцять років однаково.

Вранці Літтімер зайшов до моєї кімнати, щоб занести цю нещасну воду для гоління та почистити мій костюм. Відгорнувши завісу і виглянувши з ліжка, я побачив, що він, зігрітий рівною температурою респектабельності, не порушеною навіть січневим східним вітром, ставить мої черевики в першу танцювальну позицію та здмухує порошинки з мого сюртука, кладучи його бережно, мов дитину.

Я побажав йому доброго ранку і спитав, котра година. Він витяг зі своєї кишені найреспектабельнішого в світі годинника і, притримуючи пальцем кришку, глянув на циферблат, ніби радячись з оракулом; закривши годинника, він сказав, що, з мого дозволу, зараз пів на дев'яту.

— Містер Стірфорс буде радий дізнатись, як ви відпочили, сер.

— Дякую, — відповідав я, — відпочив я дуже добре. А містер Стірфорс почувається цілком добре?

— Дякую, сер, містер Стірфорс почувається непогано.

Ще одна його властивість — він ніколи не вживав вищих ступенів порівняння. Завжди спокійний, холодний і помірний.

— Чи можу я мати честь зробити ще щось для вас, сер? Дзвоник задзвонить о дев'ятій, сім'я снідає о пів на десяту.

— Мені нічого не треба, дякую вам.

— Дякую ВАМ, сер, з вашого дозволу, — сказавши це і трохи схиливши свою голову, ніби перепрошуючи, що виправляє мене, він вийшов і причинив двері так обережно, немов я щойно заснув солодким сном, від якого залежить моє життя.

Щоранку між нами відбувалася така сама розмова, ніколи ні слова більше і ні слова менше. І хоч я відчував себе дорослим у товаристві Стірфорса, розмовляючи з місіс Стірфорс або з міс Дартль, але в присутності цього найреспектабельнішого чоловіка я ставав, як то кажуть поети, «хлопцем знову».

Літтімер привів для нас коней; і Стірфорс, який знав і вмів усе на світі, навчав мене їздити верхи. Літтімер добув нам рапіри, і Стірфорс навчав мене фехтувати; він роздобув рукавички, і я почав, під керівництвом того самого вчителя, вдосконалювати свої знання в боксі. Я не дуже хвилювався, що Стірфорс побачить, який я новак у цих науках, але я не наважувався показати свою незграбність перед респектабельним Літтімером. У мене не було жодних підстав вважати, що Літтімер сам знається на цих мистецтвах; він ніколи не виявляв цього нічим, хіба що тільки тремтінням однієї зі своїх респектабельних повік; але коли він був присутній при наших вправах, я почувався найзеленішим і найнедосвідченішим зі смертних.

Я дуже докладно розповідаю про цього чоловіка, бо він справив тоді на мене неабияке враження і відіграв згодом значну роль у певних подіях.

Тиждень минув у чудових розвагах. Не складно припустити, що минув він дуже швидко для мене, захопленого подіями і товариством. Проте я мав так багато нагод ще краще пізнати Стірфорса і ще більше полюбити його, що час, який я провів із ним, здавався мені набагато довшим. Він поводився зі мною, як з іграшкою, але це було мені тільки приємно. Це нагадувало мені наше давнє знайомство; це здавалося природним продовженням наших дитячих років; це показувало мені, що він не змінився; це позбавляло мене ніякового почуття, що він значно вищий і кращий за мене; і крім того, так дружньо, невимушено і ніжно він не поводився ні з ким іншим. І в школі ставився він до мене інакше, ніж до всіх інших; я з радістю думав, що протягом цілого життя ставився він до мене інакше, ніж до решти своїх друзів. Я гадав, що я ближчий до його серця, ніж будь-який інший друг, і думки ці зігрівали моє серце. Він таки вирішив поїхати зі мною, і нарешті настав день нашого від'їзду. Спочатку він вагався, чи не взяти з собою Літтімера, але нарешті вирішив залишити його вдома. Респектабельна істота, зав­жди задоволена своєю долею, поклала наші валізи в маленький екіпаж, який мав відвезти нас до Лондона. Літтімер упакував наші валізи так, ніби ми вирушали у багаторічну подорож; з цілковитим спокоєм і гідністю прийняв він винагороду, що я йому несміливо запропонував.

Ми попрощалися з місіс Стірфорс і міс Дартль, я повторював слова подяки, любляча мати ніжно обійняла свого сина. Останнє, що я побачив, був непорушний погляд Літтімера; і здалось мені, погляд цей промовляв, що я справді ще занадто юний.

Не можу й змалювати, що відчував я, з успіхом повертаючись до старих знайомих місць. Я так пишався Ярмутом, що мені навіть сподобалось, як Стірфорс назвав його гарною та чудовою далекою дірою, коли ми їхали через темні вулиці цього міста. Прибувши, відразу полягали спати (я тільки встиг помітити пару брудних черевиків з гетрами під моїм старим другом, Дельфіном, коли йшов повз двері), а вранці прокинулися досить пізно. Стірфорс в піднесеному настрої збігав на берег ще тоді, коли я спав. Він розповів, що встиг познайомитися мало не з половиною всіх тутешніх моряків. Ба більше, він здалеку побачив споруду, схожу на домівку містера Пеготті, та з її димаря виходив дим; і Стірфорсові, як він сказав, дуже кортіло зайти туди і заприсягтися, що він — це я сам, такий великий, що й не впізнати.

— Коли ти збираєшся познайомити мене з ними, Маргаритко? — спитав він. — Я до твоїх послуг. Роби, як хочеш.

— Я думаю, що сьогодні ввечері буде найкраще, Стірфорсе. Зайдемо туди, коли всі вони сидітимуть біля каміна. Хотів би я, щоб ти побачив, як там затишно і цікаво.

— Хай буде так, — відказав Стірфорс. — Сьогодні ввечері.

— І знаєш, я їх не повідомив, що ми тут, — спало мені на думку, — зробимо їм сюрприз.

— О, звичайно. Яка ж то буде забавка, — погодився Стірфорс, — якщо ми не зробимо цього несподівано? Треба побачити тубільців у природному стані.

— Хоч вони люди саме того сорту, про який ти говорив, — зазначив я.

— Ага! Ось воно що. Ти пригадуєш мої сутички з Розою? — вигукнув він, блиснувши очима. — Проклята дівчина, я майже боюсь її! Вона для мене — наче домовик. Та облишмо її! Що ти збираєшся тепер робити? Ти, мабуть, збираєшся піти подивитися на свою няньку?

— Авжеж, — відповів я, — насамперед я мушу побачити Пеготті.

— Добре! — сказав Стірфорс, дивлячись на свій годинник. — Скажімо, я дам вам дві години часу, щоб поплакати. Чи цього досить?

Сміючись, я відповів, що, мабуть, за цей час ми впораємось, але що він також мусить прийти туди; і тоді він побачить, що слава його йде попереду нього, і що його приймуть не гірше, ніж мене самого.

— Я піду, куди ти забажаєш, — сказав Стірфорс, — і зроблю все, що ти забажаєш. Скажи мені, куди треба йти, і через дві години я прибуду туди в якому тобі завгодно стані — сентиментальному чи комічному.

Я дав йому точні вказівки,