Читати книгу - "Американська пастораль"

— Я любив її! Так любив, що пішов проти батькової волі!

Джеррі сміється.

— Ти певен? Ти і справді вважаєш, що взяв гору над ним? Ти одружився з нею, бо не знав, як виплутатися. Батько витер об неї ноги тоді, у себе в офісі, а ти сидів і мовчав. Скажеш, не так?

— Джеррі, моя дочка сидить у загидженій халабуді. Про що ми торочимо?

Але Джеррі його не чує. Він чує тільки себе. Чому саме зараз Джеррі вважає, що настав його зоряний час і він нарешті може різонути в очі братові всю правду? Чому хтось вирішує, що коли тобі найгірше, настає слушна пора під виглядом міркувань про твою вдачу вилити на тебе всю зневагу, зібрану за стільки літ? Чому людей так розпирає від почуття переваги над постраждалим, чому вони так радіють, бачачи це? Що за радість саме тепер зігнати на мені всю образу за те, що він жив у моїй тіні? Чому якщо йому так кортіло все це сказати, він мовчав, поки я був на коні? І чому він гадає, що був у тіні? Найвідоміший кардіохірург Маямі! Доктор Левов, котрий рятує людей із хворим серцем!

— Батько, чорт забирай, проґавив і дозволив тобі прослизнути в щілинку — ти це розумієш? Якби він сказав: я ніколи не згоджуся, я не хочу, щоб мої онуки були якимись половинками, — тоді тобі довелося б робити вибір. Але тебе ця доля обминула: ти ніколи не робив вибору. Так, ніколи. Бо він дав тобі шанс прошмигнути. Всі завжди давали тобі можливість прослизнути до мети, щоб ти не стояв перед вибором. І тому дотепер не зрозуміло, хто ти такий насправді. Ти не проявив себе — ось де причина, Сеймуре, ти «не проявлений». І тому твоя дочка вирішила забрати тебе з власного життя. Ти завжди й у всьому вихляєш, і вона це зненавиділа. Завжди ховаєшся за ширмою. Постійно уникаєш вибору.

— Навіщо ти це кажеш? Що ти хочеш, аби я вибрав? Про що в нас тут ідеться?

— Думаєш, ти знаєш, що таке чоловік? Де тобі таке знати! Чи знаєш, що таке дочка? Де тобі знати, що таке дочка! Думаєш, що розумієш цю країну? Хоч би часом! У тебе перекручені уявлення про геть усе! Тільки знаєш свої довбані рукавички! Ця країна огидна! Так, її зґвалтували. От з ким, по-твоєму, вона лигалася? Так, у такій компанії не зґвалтувати її просто не могли. Це тобі, друже, не Олд-Римрок, це хащі Америки. Вона увійшла в цей світ, у цей звихнутий світ, і пірнула в те, чим він повен, так чого ж ти хотів? Дівчинка з Римрока, Нью-Джерсі — авжеж, де їй знати, як у ньому поводитись, ну й всяка покидь користала з цього. От що вона знає? Вона як те звіря, що знагла викинули у великий світ. Ще не наситилася ним, ще досі намагається з ним гратися. Конура на Мак-Картер-хайвеї? А чого ж? Та хто завгодно втік би на її місці. Ти готував її до скону доїти корів? До якого життя ти її готував? До штучного, гаданого. Ти будуєш життя на припущеннях. Донині живеш у світі фантазій нашого старого, донині витаєш із Лу Левовим у його рукавичному раї. Рукавички тиранять родину, душать її, силують обертатися навколо найважливішого в цьому — навколо дамських рукавичок! Він, як і перше, запально розповідає про продавчиню, що, пропонуючи товар, споліскує руки, перш ніж доторкнутися до пари рукавичок іншого кольору? О, де ти, де, статечна старозаповітна Америко, країно, де будь-яка жінка мала двадцять п’ять пар рукавичок? Твоя дочка похерила всі твої норми, а ти й далі думаєш, що знаєш життя!

«Життя — це просто короткий відтинок часу, поки ми живі». — Мередіт Левов, 1964 рік.

— Ти хотів мати «Міс Америку»? Що ж, ти отримав її, але вона помстилася — вона твоя дочка! Ти хотів бути справжнім американським атлетом, американським морпіхом, крутим американським хлопцем, під ручку з красунею зі «шляхетних»? Ти волів стати частинкою Сполучених Штатів Америки? Що ж, ти став нею, друже, подякуй доні. Ця країна з усією своєю красою лізе тобі просто в горлянку. Дочка тицьнула тебе носом у лайно, у смердюче американське лайно, і тепер ти такий, як усі. Америка тріщить по швах! В Америки напад сказу! Трясця, Сеймуре, тебе побий, якби ти був батьком, який любить свою дочку…

Голос Джеррі гримить у слухавці; і дідько з ними, з пацієнтами, які одужують, які чекають у коридорі, щоб він подивився, як приживляються в них нові клапани й артерії, і щоб сказати, які вони вдячні йому за «подовження ліцензії». Джеррі кричить, кричить, коли прикортить, усе, що хоче, — чхати він хотів на лікарняні правила. Він з тих хірургів, що кричать у будь-якому разі; кричить, коли ти з чимось не згоден, кричить, коли ти його розсердив, кричить, коли просто стоїш перед ним і мовчиш. Робить не те, що радять лікарняні приписи, не те, чого чекає батько, не те, чого хочуть дружини; а робить те, чого він хоче, й так, як хоче він; кожним словом і вчинком, щохвилини він пояснює всім, що він і хто він, нічого не криє за ширмою — ані думок, ані голоду, ані зривів, ані бажань, ані злості. У царстві волі він — тиран, монарх безкомпромісний, непохитний. Він не марнує часу на жалі — навіщо я зробив те-то й те-то? чому я не зробив оте? — не виправдовується за свої паскудства. Імпульс ясний: приймай мене таким, яким я є, іншого мене не буде. «Проковтувати» що б то не було він не збирається. Коли щось йому не до вподоби, він здіймає ґвалт.

І це — рідні брати: в одного агресія витравлена з генів невідомим селекціонером, зате до генів другого агресія прищеплена.

— Був би ти люблячим батьком, — кричить Джеррі на Шведа, — ти б ні за що не кинув там свою дочку! Очей з неї не зводив би!

Швед сидить за столом; в очах повно сліз. Таке відчуття, немов Джеррі чекав цього дзвінка все життя. Потворність того, що трапилося, викликала в нього напад люті проти старшого брата, і тепер він не може зупинитися. «Все життя чекати можливості виплеснути на мене ці жахливі звинувачення», — думає Швед. Люди діють безпомильно: дізнаються, що тобі треба, і навідліг б’ють