Читати книгу - "Інститут"

— Припини цокотіти зубами, — сказала Ґледіс. — Огидний звук.

Вона штовхала його в інвалідному кріслі, від усмішки й сліду не було. Чутка про те, що цей малий гівнюк зробив, обійшла всі усюди, і, як решта персоналу Інституту, Ґледіс була перелякана й такою залишиться, доки Люка Елліса не повернуть і вони всі зможуть зітхнути з полегшенням.

— Н-н-н-не м-м-мож-жу, — затинався Ейвері. — Дуже х-х-холодно.

— Думаєш, мені не похер? — Ґледіс заговорила гучніше, і голос відлунням відбився від стін. — Хоч знаєш, що наробив? Ти хоч знаєш?

Ейвері знав. Він багато чого знав, дещо про Ґледіс (її страх був наче щур у колесі всередині її голови), дещо про себе самого.

Коли вони пройшли двері з табличкою «ЛИШЕ ДЛЯ ДОПУЩЕНОГО ПЕРСОНАЛУ», стало трохи тепліше, а в жалюгідній кімнаті відпочинку, де на них чекала лікарка Джеймс (неправильно застебнутий лабораторний халат, кучма волосся, розкиданого навсібіч, широка тупа усмішка на обличчі), — ще тепліше.

Ейвері став труситися повільніше, тоді зовсім припинив, але повернулися кольорові вогники Штазі. Усе нормально, бо він міг змусити їх зникнути в будь-який час. Зік ледь не вбив його в резервуарі, Ейвері навіть думав, що він таки вмирає, перш ніж знепритомнів, але той резервуар також дещо з ним зробив. Він розумів, що з де­якими іншими дітьми, яких там топили, резервуар теж щось робив, але тут було інше. ТК і ТП — найменше, що це могло бути. Ґледіс лякалася через Люка, однак Ейвері знав, що він може змусити її боятися його самого, якщо захоче.

Проте ще не час.

— Вітаю, молодий чоловіче! — скрикнула лікарка Джеймс, ніби політикиня в рекламі на телебаченні. Думки її розліталися, мов клаптики паперу від сильного вітру.

Щось із нею дуже-дуже не так, подумав Ейвері. Ніби радіаційне зараження, тільки в мізках, а не в кістках.

— Добрий день, — відповів Ейвері.

Лікарка Джекль закинула назад голову й розсміялася, ніби «Добрий день» — це закінчення найсмішнішого жарту в її житті.

— Ми тебе так швидко не очікували, але вітаємо, ласкаво просимо! Тут є дехто з твоїх друзів!

Я знаю, подумав Ейвері, й уже не діждуся, щоб їх побачити. І, думаю, вони будуть раді побачити мене.

— Для початку нам треба зняти з тебе цей мокрий одяг. — Вона докірливо зиркнула на Ґледіс, але та була надто зайнята тим, що чухала руки, намагаючись позбутися вібрації, що пробігала її шкірою (точніше, під шкірою). Хай щастить, подумав Ейвері. — Я покличу Генрі, щоби провів тебе в кімнату. У нас тут хороші доглядачі. Можеш сам іти?

— Так.

Лікарка Джекль іще трохи посміялася, закинувши голову й випнувши горлянку. Ейвері виліз із крісла і довгим оцінювальним поглядом зміряв Ґледіс. Та припинила чухатись і тепер сама здригнулася. Не тому, що була мокра, і не від холоду. А через нього. Вона відчула його, і їй це не сподобалося.

Але це сподобалося Ейвері. Це було якось гарно.

8

Оскільки в кімнаті Джексона інших крісел не було, Тім приніс собі з зовнішнього офісу. Він подумав, чи не поставити його перед хлопчиною, а тоді вирішив, що це виглядатиме надто схоже на кімнату допиту. Натомість поставив його поруч із «Лей-зі-боєм» і сів біля хлопця, як сидять друзі, коли, наприклад, дивляться улюблене телешоу. Тільки плаский телевізор Джексона був вимкнений.

— Отже, Люку, — сказав він. — За словами Енні, тебе викрали, але Енні не завжди… має рацію у своїх здогадках, скажімо так.

— Стосовно цього вона цілком має рацію, — заперечив Люк.

— Окей, зрозуміло. Де тебе викрали?

— Міннеаполіс. Вони мене вирубили. І вбили моїх батьків. — Він протер долонею очі.

— Ці викрадачі забрали тебе з Міннеаполіса в Мейн. Як вони це зробили?

— Не знаю. Я був не при тямі. На літаку, певно. Я справді з Міннеаполіса. Можете перевірити, просто зателефонуйте в мою школу. Називається Бродерікська школа для виняткових дітей.

— То ти, виходить, дуже тямущий хлопець?

— А, звісно, — сказав Люк, без краплі гордості в голосі. — Я тямущий. А зараз я також дуже голодний. Я нічого не їв уже кілька днів, лише булочку з ковбасою і фруктовий пиріг. Кілька днів — то я так думаю. Я трохи втратив лік часу. Мені те все дав чоловік на ім’я Метті.

— Більше нічого?

— Шматочок пончика, — сказав Люк. — Не дуже великий.

— Господи, то давай тебе погодуємо.

— Так, — сказав Люк і додав: — Будь ласка.

Тім дістав з кишені мобільний.

— Венді? Це Тім. Можна тебе про дещо попросити?

9

Кімната Ейвері в Задній половині мала суто казенний вигляд. Ліжко — звичайна розкладачка. Жодних плакатів «Нікелодеон» на стінах, жодних іграшок «Джі-Ай Джо» на комоді. Ейвері це не важило. Йому всього десять, але тепер він мусить бути дорослим, а дорослі не бавляться іграшковими солдатиками.

«Тільки я не зможу зробити це самотужки».

Він пригадав торішнє Різдво. Про це було боляче думати, але Ейвері все одно думав. Він отримав замок «Леґо», про який давно просив, та коли детальки лежали перед ним, він не знав, яким чином з усього цього безладу зібрати чудовий замок, як на коробці, з башточками, воротами і розвідним мостом. Ейвері почав плакати. Тоді тато (тепер мертвий, він знав) вклякнув поруч і сказав:

— Будемо дотримуватись інструкцій і зробимо це разом. Крок за кроком.

Так вони й зробили. Той замок стояв на комоді Ейвері разом із «Джі-Ай Джо» на варті, і це єдина річ, яку вони не змогли відтворити, коли він прокинувся в Передній половині.

Тепер, лежачи на розкладачці в цій голій кімнаті, в сухому одязі, Ейвері роздумував про те, як гарно виглядав готовий замок. І відчував гудіння. Тут, у Задній половині, воно лунало постійно. У кімнатах — гучне, у коридорах — ще гучніше, а найгучніше — в буфеті, де двері з двома замками позаду кімнати відпочинку доглядачів вели на задню половину Задньої половини. Доглядачі часто називали ту частину «Овочебазою», бо діти, які жили там (якщо це можна назвати життям), були овочами. Зумерами. Але вони корисні, припускав Ейвері. Як обгортка шоколадки «Герші» корисна, доки не вилижеш її начисто. А тоді можеш викинути.

У дверях були замки. Ейвері зосередився, намагаючись повернути свій. Не те щоб тут кудись можна було піти, окрім коридору з його синім килимом, але поекспериментувати було цікаво. Він відчував, як замок намагається прокрутитись, але не зовсім міг довершити справу. Цікаво, чи зміг би це зробити Джордж Айлс, бо ж він дуже сильний позитивний ТК. Ейвері подумав, що міг би, з невеликою допомогою. Він знову згадав слова батька: «Ми зробимо це разом. Крок за кроком».

О п’ятій двері відчинились і зодягнутий у червоне доглядач устромив неусміхнене обличчя всередину. Вони тут не носили бейджів з іменами, але для Ейвері це було зайвим. Цього звали Дональд, також відомий серед колег як Дон Пітон. Колись він служив на флоті. Намагався стати «морським котиком», але не вдалося. «Вони тебе викинули. Думаю, ти занадто любив кривдити людей».

— Вечеря, —