Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

сну. Розплющивши очі, вона побачила в ногах постать янгола чи бодай яви, що відповідала її уявленням про те, як має виглядати янгол (напівпрозоре біле вбрання, сніжно-білі крила, осяйний німб, золоті кучері, очі кольору незабудок), але, всупереч її очікуванням, та чи то пак той, адже постать була чоловіча, нічого не сказала, а тільки всміхнулася й піднесла до небес руку у жесті, подібному до дешевих гіпсових фігурок святих, Мадонн та Ісусів, які у Франції аж кишіли. А тоді янгол зник. Наступного ранку Аліса ретельно обшукала кімнату в надії, що янгол лишив якийсь слід, проте не знайшла навіть пір’їночки завалящої, але й минущого видива вистачило, щоб Аліса навернулася в католицтво і стала, як то буває зі свіжонаверненими, ревною вірянкою.

Проте хай би скільки вона перебирала вервицю і ставила свічки, Алісі все одно з голови не йшли покинуті діти, тож щойно у Європі оголосили перемир’я, вона запихнула мсьє Армана в потяг, що прямував до Кале. Як і слід було очікувати, вона почала пошук із котеджика, який поспіхом покинула тридцять років тому, і виявила, що цього разу в повітрі розчинилися вже її діти. Після Рейчел котедж кілька разів змінював власників, і найновіші нічогісінько не знали ні про яких Баркерів, що колись там жили. У селі, де її поява викликала певний ажіотаж, старі люди ще пам’ятали родину — Ада померла, Фредерік помер, Рейчел народила, Лоренс зник — і беземоційно переповіли ці події Алісі. Врешті, це було давним-давно, тільки, на жаль, не для Аліси, для якої ця звістка стала страшним ударом. Куди вони поділися? Місцеві тільки головою трясли. Ніхто нічого не спромігся згадати.

Вони із мсьє Арманом сіли на потяг на найближчій станції й рушили до Вітбі, бо Аліса припустила, що Рейчел могла, як голубка, повернутися додому. Вона всю дорогу проклинала сестру, що зайняла її місце, оплакувала смерть Ади й бідкалася через зникнення Лоренса, аж доки мсьє Арман не пожалкував, що познайомився колись із дружиною. Ця товстуха-нечупара зведе його в ранню могилу. Після прибуття до Вітбі ані вдача, ані гумор Аліси анітрохи не покращилися, і вона кілька тижнів блукала, не тямлячись, вузенькими вуличками й питала, як причинна, усіх перехожих, чи ті не чули про Рейчел Баркер чи Рейчел Шторм (адже саме з таким пророчим прізвищем та прийшла на світ). Вона заскакувала у всі двори й гукала своїх втрачених дітей — Том! Альберт! Лілліан! Неллі! — але ніхто не відгукнувся. Вечорами вона виходила на Західну кручу і з болем вдивлялася у море, як мати втонулого моряка, а тоді верталася у дешеві кімнати, які вони винайняли у Вітбі, і проклинала Жана-Поля Армана і той день, коли його зустріла. Після однієї з цих тирад, коли вона тріснула його по голові вазою, він перевдягнувся у піжаму, вмостився на тонкому прочавленому матраці на двоспальному ліжку, зітхнув, заплющив очі і більше їх не розплющував.

Удруге овдовівши, Аліса продовжила пошуки у всіх містах, які тільки спадали їй на думку — Скарборо, Галлі, Лідсі, Бредфорді, Міддлсборо; навідала навіть Йорк, місто, де народилася й де геть не сподівалася зустріти Рейчел. На той час усі родичі самої Аліси вже померли, а в Йорку вона нікого не знала, тож затрималася там лише на кілька тижнів, перш ніж рушити деінде, й так ніколи й не дізналася, що на Девіґейті проминула Нелл із Кліффордом, Бебс і Банті — й навіть не помітила. Нарешті її прибило до берега у Шеффілді, де вона й осіла у обдришпаному будинку для бідних без копійки за душею. Тепер вона не пралею працювала, а доглядала чужих дітей, прекрасно усвідомлюючи іронію свого становища.

Загинула моя прабабуся в оточенні фотографій і колекції гіпсових фігурок святих у 1940 році, під час одного з найстрашніших нальотів на Шеффілд. Коли на ранок поліцейський і рятувальник витягнули її тіло з-під завалів, вона притискала до грудей старомодну фотографію п’яти дітей, ніби хотіла її захистити. Скло на світлині навіть не тріснуло. Поліцейський ніжно вийняв портрет із мертвих долонь і сказав:

— Ет, гірко їм буде, коли почують, як загинула їхня мамця.

(Він був чоловік сентиментальний, занадто сентиментальний для роботи, яка йому випала).

За збігом обставин, найстарший із зацілілих дітей зі світлини, Том, на власні очі бачив бомбардування Шеффілда — він був певен, що його мати померла ще 55 років тому, і саме навідував приятеля у Донкастері. Повертаючись із пабу довгою виткою дорогою, вони вилізли на пагорб, щоб подивитися на наліт — звідти місто було видно як на долоні.

— Най йому трясця, — сказав його друзяка, — то ж Шеффілд горить.

А тоді:

— Бідолашні.

А тоді:

— Сраний Гітлер!

Тед тільки сумовито труснув головою й порадів, що того вечора був поза Шеффілдом.

Розділ дванадцятий

1970 Ламана англійська

Кетлін на пробу лягає на залізне ліжко у камері смертників.

— І як?

— Незручно. Хоч би матрац смертникам дали, чи що.

Ми у камері, де свою останню ніч провів Дік Турпін (без матраца). Я лягаю біля Кетлін на тверді чорні залізні плити.

— Як ти думаєш, є таке слово — «безматрацно»?

— Хтозна, — Кетлін стинає плечима, на залізному ліжку це непросто.

Ми щойно здали випускні іспити й тепер гаємо вільний час, поводячись як туристи — проводимо ранок у Замковому музеї, серед опудал конів і пожежних відер, мушкетів і стилізованих під старовину крамничок, що складаються у минуле. Колись Замковий музей мені наснився. Уві сні стояла глупа ніч, я була єдиною людиною в музеї, й у мене перед очима все ожило: у вікторіанських камінах загорівся вогонь, тендітні арфи XVIII століття самі собою заграли, а брукованою вуличкою покотилася бричка, у яку запряжено четверо коней. Потаємний нічний музей значно цікавіший, ніж денний, де наш спокій постійно порушують відвідувачі, що заходять до камери Діка Турпіна.

— З мене досить, — каже Кетлін і рвучко підводиться зі свого смертного ложа. — Ходімо морозива купимо.

Ми знічев’я кружляємо порослим травою пагорбом, на якому височіє Кліффордова вежа — їмо морозиво у ріжку, вдихаємо запах свіжоскошеної трави. У мене досі в голові гуде від Расіна, Шиллера й загадкових питань із європейської історії, а в Кетлін інше на умі.

— Може, влаштуємося на літо працювати в готель?

— У готель?

— Ага. Я подумала, що незле було б здобути досвід на решту життя.

(З вуст Кетлін