Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

— На краю алеї якийсь дубина воза поставив, я спіткнувся.

Від дружини співчуття він так і не дочекався, бо її охопила бентежна радість, Аліса-бо — дірява голова — за картоплею й капустою, за принадами самогубства, за вимогами дітей встигла вже й забути мсьє Жана-Поля Армана. Фредерік, спотикаючись, піднявся нагору й поринув у глибокий-преглибокий п’яний сон, це Аліса знала напевно, навіть перевіряти не треба.

Сама Аліса лишається внизу, сперечатися із собою про майбутнє при тоскному світлі сальної свічки. Які в неї варіанти? Можна, звісно, накласти на себе руки: вдень вона відмовилася від спроби самогубства, але цей варіант приголомшливо надив. А які будуть наслідки? Її діти житимуть зі страхом, ганьбою і почуттям провини. Чи ж не краще буде, якщо вони прокинуться вранці й виявлять, що їхня мати просто зникла, а не вбилася надворі чи вклякла з піною на губах, нажершись отрути для мух? Ніхто й не сумнівається, що у «кращому житті», яке пропонує їй мсьє Арман, будуть свої проблеми і прикрі несподіванки, проте чи ж це не краще, ніж смерть від власної руки?

Не минуло й кількох хвилин, відколи вона дійшла цього висновку, як Аліса спакувала собі пакуночок і востаннє пригорнула бідолашну крихітку Неллі. Тоді поцілувала м’які вогкі лоби Ади, Альберта й Лілліан, погладила золотисту Альбертову щічку й потамувала схлип, а тоді зняла з шиї материн медальйон і поклала Аді під подушку. Ада застогнала уві сні й відмахнулася від прощального поцілунку. А ось бідасі Лоренсу й Тому прощання не перепало, адже вони спали на горищі, де підлога шалено рипіла, а Лоренс прокидався від найменшого шелесту, тож Аліса вирішила не ризикувати. Вона ще пожалкує про цей прояв материнського недбальства — з іншого боку, вона прожила таке довге життя, що встигла пожалкувати більш-менш про все. Нарешті вона зняла обручку й поклала на подушці біля п’яного чоловіка, що тільки захропів. Коли він прокинувся наступного ранку й побачив обручку замість дружини, то із невластивою йому кмітливістю зрозумів, що вона пішла назавжди.

Коли Аліса дійшла до кінця алеї, мсьє Арман терпляче на неї чекав і не виказав ані найменшого подиву, коли вона вмостилася на возі біля нього і сказала:

— Ну, гаразд.

Хоча, може, це й недостатньо натхненні слова, щоб починати з них нове життя.

Мсьє Арман боявся переслідувань розлюченого чоловіка, тож рушив просто на північ, і парочка на певний час осіла, чи бодай спробувала осісти, у Глазго. Мсьє Арман давав собі раду як мандрівний фотограф, але у стаціонарному ательє йому повелося гірше, адже у Глазго, звісно, фотоательє було як собак нерізаних, і містяни прекрасно обходилися без його талантів. Не минуло й року, як ця затія провалилася, і вони знову знялися з місця. На той час в Алісине серце вже почали закрадатися певні сумніви, проте вона все ж погодилася виїхати з країни й рушити в Марсель, рідне місто мсьє Армана — вона думала, що йдеться про короткі відвідини, після яких вони повернуться до Йоркшира і... власне, вона не до кінця уявляла, що буде після того «і», але якось вона все владнає і поверне своїх дітей. Фотографії, звісно, у неї були, бо у мсьє Армана лишилися негативи. Коли вони ще жили у Глазго, вона зуміла його переконати роздрукувати цілий новий набір і оправити у дорожні рамки з дорогої тисненої шкіри. Ці рамки надійно закривалися, тож Аліса могла обіймати своїх навіки завмерлих у часі дітей у будь-якій точці континенту.

Не так склалося, як гадалося: їхнє європейське турне затягнулося на роки. Мсьє Арман здійснив прикру помилку й майже одразу після прибуття до Марселя вклав усі їхні гроші у провальну справу. У нього не було чуття на бізнес, що вичерпно продемонструвала ще затія у Глазго, і якби Аліса знала про його задум, то наполягла б на своєму й порятувала їх від того, що на них чекало, — її від злиднів, а мсьє Армана від боргової в’язниці. (Зате їм несподівано легко вдалося взяти шлюб, хоча, строго кажучи, Фредерік на той час уже помер, тож Аліса не стала дружиною двом чоловікам). Якийсь час Алісі навіть довелося попрацювати пралею — вона терла бруском мила закаляну білизну марсельської буржуазії і гірко питала Бога, якого не існує, чи це справді те, що їй судилося.

Проте коли мсьє Армана, несподівано життєрадісного, попри випробування долі, випустили із в’язниці, їхні нещастя не скінчилися — Аліса злягла із запаленням легенів і ще багато місяців після того не мала сил. Виходжуючи дружину, мсьє Арман зумів підзаробити трохи грошей як мандрований фотограф (от що-що, а оббивати пороги він умів) і врешті повіз її лікуватися на село. Аліса радше лишилася б у міській тисняві Марселя, ніж знову опинилася в пастці пасторальної ідилії, проте цього разу мсьє Арман наполіг. А тоді в них знову скінчилися гроші, тож вони, як Аліса й боялася, так на селі і застрягли, а коли нарешті повернулися до міста, їх спіткало ще кілька прикростей, які вже не стали несподіванкою, і так далі, і таке інше.

Того ранку, коли Алісі виповнилося 47, вона встала з ліжка, рвучко відкрила віконниці у спальні, впускаючи чисте сонячне світло, і, дивлячись за вікно, а не на галла, що куняв під ковдрою, заявила, що з неї абсолютно й категорично досить і вони просто-таки мусять повернутися до Англії й забрати її дітей цієї ж миті, навіть якщо їй доведеться продавати своє тіло на вулиці, щоб накопичити грошей на квиток. Мсьє Арман пробурмотів щось штибу того, що їй вдасться продати своє тіло лише в тому разі, якщо вона зашиє собі рот, на що вона жбурнула в нього і глек для умивання, і таз.

Та їм знову не пощастило, адже саме того ясного літнього ранку ерцгерцог Франц Фердинанд вирішив проїхатися вулицями Сараєва, що запустило вервечку подій, через які мсьє Арман із дружиною мусили затриматися у Франції ще на чотири роки.

Під час війни з Алісою стався цікавий досвід із тих, які хтось інший прийняв би за прикмету якоїсь душевної хвороби, проте вона так звикла почуватися хворою, що така версія навіть не спала їй на думку. Натомість вона дійшла ще химернішого висновку, що це доказ існування Бога. Цей досвід, який змінив усе, стався у 1916 році, вночі на 1 липня, коли Аліса раптово виринула із дуже глибокого