Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

Цих незабутніх минулих стіна

Мене закриває від древнього дна,

Куди усі води стікають!

І бризки води, упавши туди,

Під гуркітливим потоком

Печерні шляхи прорізають.

Коли він закінчив, вона якусь мить мовчала, а тоді сказала:

— Дивна пісня, як для маршу.

— Їм вона подобалася, бо вони могли препарувати її.

— Препарувати?

— Перш ніж наші фрименські предки прибули на цю планету, ніч зазвичай була часом для пісень, легенд і віршів. Але на Дюні день довелося зарезервувати для фальшивої темряви, денного мороку в січі. А ніч стала часом, коли можна було виходити й рухатися… як ми зараз.

— Але ви казали про препарування.

— Що означає ця пісня? — спитав він.

— Ох. Це… просто пісня.

— Сіоно!

Вона почула гнів у його голосі й промовчала.

— Ця планета — дитя хробака, — перестеріг він її, — а цей хробак — я.

Вона відповіла напрочуд зухвало.

— То розкажіть мені, що вона означає.

— Комаха має більше свободи від свого вулика, ніж ми від нашого минулого, — сказав він. — Там є печери й усі звістки, записані в струменях потоків.

— Я більше люблю танцювальні пісні, — відповіла вона.

Це була непоштива відповідь, однак Лето вирішив витлумачити її як зміну теми. Розповів їй про весільні танці фрименок, кроки яких наслідували пилові вихори, здійняті «чортовими вітрами». Лето пишався тим, що може розповісти добру історію. З того, як захоплено вона слухала, було ясно, що бачить жінок, які стрімким вихором кружляють перед її очима, їхнє довге чорне волосся злітає в древніх рухах, безладно розсипаючись на давно мертвих обличчях.

Коли він закінчив, майже стемніло.

— Ходімо, — сказав Лето. — Ранок і вечір усе ще залишаються часами силуетів. Подивимось, чи хтось ділить з нами нашу пустелю.

Сіона пішла слідом за ним на вершину дюни, і вони оглянули навколишню пустелю, що занурювалася в темряву. Угорі над ними ширяв лише один птах, приваблений їхніми рухами. З косих розрізів на кінчиках його крил та їхньої форми Лето зрозумів, що то гриф. Він звернув на це увагу Сіони.

— Що вони їдять? — спитала вона.

— Усе мертве чи майже мертве.

Це її вразило, і вона глянула на останнє сонячне світло, яке золотило махове пір’я самотнього птаха.

Лето вів далі:

— Деякі люди досі забрідають у мій Сар’єр. Інколи музейні фримени вирушають на мандри й губляться. Вони по-справжньому годяться лише для ритуалів. А ще є окраїни пустелі та всілякі останки, покинуті моїми вовками.

Цієї миті вона відвернулася від нього, але він устиг побачити, яка пристрасть поглинає її. Сіона проходила тяжке випробування.

— У денний час пустеля не надто милосердна, — сказав він. — Це ще одна причина, чому ми подорожуємо вночі. Для фрименів образ дня — це піщаний вітер, що замітає твої сліди.

Коли вона обернулася до нього, в очах блищали сльози, але обличчя було спокійним.

— Хто живе тут тепер? — спитала вона.

— Грифи, деякі нічні тварини, нечисленні рештки рослинного життя з давніх часів, підземні мешканці.

— І це все?

— Так.

— Чому?

— Бо тут вони народились, а я дозволив їм не знати нічого кращого.

Майже повністю стемніло, лише де-не-де спалахували відсвіти, характерні для пустелі в такі моменти. Під час одного такого спалаху він пильно до неї придивився, розпізнавши, що вона досі не зрозуміла другого його послання. Знав, однак, що те послання залягатиме й гноїтиметься в ній.

— Силуети, — нагадала вона. — Що ви сподівалися знайти, коли ми піднімалися сюди?

— Можливо, якихось людей далеко від нас. Ніколи не відомо напевно.

— Яких людей?

— Я вже тобі казав.

— А що б ви зробили, якби когось побачили?

— Фримени мали звичай сприймати чужинців як ворогів, доки вони не підкинуть пісок у повітря.

Коли він це казав, темрява, наче завіса, опускалася на них. Сіона стала примарним рухом у раптовому зоряному сяйві.

— Пісок? — спитала вона.

— Підкинути пісок — це глибокий жест. Він каже: «Ми ділимо той самий тягар. Пісок — наш єдиний ворог. Це те, що ми п’ємо. Рука, що тримає пісок, не має зброї». Розумієш це?

— Ні! — зухвало збрехала вона, аби дошкулити.

— Зрозумієш, — промовив він.

Не кажучи й слова, вона рушила вздовж дуги дюни, віддаляючись від нього в гнівному викиді енергії. Лето дозволив їй далеко спуститися, зацікавлений тим, що вона інстинктивно вибрала правильний напрямок. У ній можна було відчути здіймання з глибин пам’яті фрименських спогадів.

Вона чекала його там, де дюна перегиналася, стикаючись з іншою. Лицевий клапан її дистикоста досі був незакритим і вільно звисав. Ще не час було картати її за це. Деякі підсвідомі процеси мусили перебігати природно.

Коли він підійшов до неї, спитала:

— Цей напрямок не гірший за інший?

— Якщо ти його триматимешся, — відповів він.

Сіона глянула на зорі, а він помітив, що вона розпізнала Дороговкази, Фрименські Стріли, що вели її предків крізь цей край. Однак він знав, що це її пізнавання було переважно розумовим. Вона не досягла ще такого стану, щоб прийняти інші сили, які діяли в ній.

Лето підняв передні сегменти, щоб угледітися в зоряне світло. Вони рухалися північним напрямком, трохи збочуючи на захід, шляхом, що вів крізь Хаббанійський хребет і Пташину печеру до ергу під Фальшивою Західною Стіною і дороги до Вітряного Переходу. Уже не зосталося жодного з цих орієнтаційних пунктів. Він вдихнув холодний вітерець із запахом кременю та більшою кількістю вологи, ніж це було йому приємним.

Сіона знову рушила вперед — цього разу повільніше, тримаючись курсу, час від часу поглядаючи на зорі. Довіряла Лето, коли він підтверджував шлях, однак вела сама. Лето відчував неспокій у її насторожених думках і знав, що поставало в її свідомості. Початки незламної вірності товаришам подорожі, на яку завжди покладався її пустельний народ.

«Ми знаємо, — подумав він. — Відокремившись від товаришів, губишся між дюнами й скелями. Самотній мандрівник у пустелі помирає. Лише хробак живе тут самотньо».

Він дозволив їй доволі далеко зайти вперед, настільки, щоб скреготання його тіла об пісок при переході не було надто відчутним. Вона мусила думати про нього як про людину. Розраховував, що вона чесно з ним співпрацюватиме. Та Сіона була нестійкою, переповненою придушеним гнівом і