Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Ми йдемо. Максуд нас випередив.
Дезіре повернула голову. Праворуч стояв Оррмарин та Даміан, а ще кілька солдатів забирали нерухомого Стайреда.
- Ходімо. Ти потрібна армії. - ще раз звернувся до неї син генерала.
- Так, я потрібна армії. - кивнула Дезіре і обернулася до Жеместьє. - Проведіть у фортецю подрібнювачів. Зберіть усі наші речі. Ми переїжджаємо на четвертий рубіж. Виберете там краще місце.
Дезіре знову повернулася до Оррмарина і посміхнулася йому:
- І я буду в армії. У його армії. - і Химерниця Зими вказала пальцем на Максуда.
Оррмарин почервонів від гніву. Він кидав люті погляди у різні боки, обмірковуючи можливі варіанти розвитку подій. Батько буде дуже незадоволений. Воїн зло видихнув, різко розвернувся і махнув солдатам. Вони вирушили у фортецю. Дезіре перевела погляд на Сандрін. Та дивилася тільки на Максуда. Вона не приховувала злості у своєму погляді. Дезіре посміхнулася. Нарешті, Сандрін набувала людяності. Нехай і в такий спосіб. Зимова Химерниця залишилися стояти на місці, спостерігаючи, як йдуть подрібнювачі разом з її Химерницями, кидаючи косі погляди у бік Максуда. Вона дивилася на Тревізо, яка стояла в компанії Ейр, Звіра та Жазелізе. Дивно, що та не підійшла до Дезіре. Зустрітися з нею поглядом не вдалося. Химерниця Зими подивилася на Максуда. Воїн залишився стояти на своєму місці, поки його обтікали подрібнювачі, що весь час оберталися і шепотілися. І тільки коли сірі кам'яні люди пішли, він видихнув і підійшов до своєї групи. Дезіре теж підійшла. Всі погляди були спрямовані лише на нього.
- Мабуть, треба дещо пояснити. - спокійно сказав воїн, оглядаючи злі обличчя навкруги. - По-перше, не треба на мене злитися.
- Злитися? - перепитала Ейр. - Це за що? За те, що ти нам постійно брешеш? Чи, як ти це називаєш "не говорити всієї правди"? Або злитися за те, що ти можеш зупинити, Єдність його побери, довбану кам'яну людину з ручищами з гору, а ми дізнаємося про це тільки зараз? Чи за те, що ти вічно вивертаєшся, щоб не відповідати на всі наші запитання?
Дівчина дивилася на нього з гнівом у власних очах.
- Та хто ти взагалі такий? Брехливий віслюче! - Жазель почули дзвінкий голос богині. - Ти зумів обдурити не тільки цих плазунів — жалюгідних людининів. Їх може водити за ніс будь-хто, навіть земляний черв'як. Але ти обдурив ще й мене! Хто ти насправді? - кричала Амайанта, безладно літаючи в різні боки в нього над головою.
Максуд важко зітхнув:
- Історія буде довгою. Пропоную знайти краще місце для такої розмови. - сказав Максуд, повертаючись, щоб піти звідси.
- А ріпа не трісне? - підвищила голос Ейр. - Піти, щоб у тебе по дорозі знайшлося сто нових причин не відповідати нам? Та ти на кожен крок вигадуватимеш по новій брехні! То в тебе живіт заболить, то ще щось. Давай кажи зараз же!
- Живіт у мене справді болів - почав виправдовуватися воїн, але, не помітивши розуміння в очах присутніх, здався. - Гаразд. Я розповім хто я.
Він зітхнув, глянув на сонце. Всі чекали на розповідь затамувавши подих. Зверху Амайанта завмерла в очікуванні. Її гнів рікою лився в нього.
- Тобі не можна злитися. - м'яко сказав він.
Як і слід було очікувати, його слова не мали жодного ефекту. Максуд протер обличчя рукою.
- Я людина.
- Нісенітниця собача! - виплюнула Ейр.
- Піди розкажи це довірливим горобцям! - кричала зверху дівчина в золотому.
Максуд підняв руку. Всі замовкли і набралися терпіння, щоби вислухати його.
- Я людина. І це правда. Я народжуюсь, живу та вмираю. Потім знову народжуюсь. І знову вмираю. У такий спосіб я прожив тисячі життів.
Повільно усвідомлення сказаного ним почало породжувати розумові процеси у головах людей, які з ним стояли. Він прожив тисячі життів? Він народжувався і вмирав безліч разів?
- Отже, тим Максудом у битві при якомусь там Нерську, був саме ти? - перша прийшла до тями Сандрін.
- Я. - чесно відповів воїн.
- І ти особисто знав того Каризму?
- Знав.
Сандрін схрестила руки на грудях.
- Покидьок! Ти тримав це у собі всі ті роки, що ми були разом? - заволала Амайанта, хапаючись за голову.
- Ти знаєш мене не більше місяця. - підняв Максуд на неї очі.
- Від цього не краще! Ти настільки гидкий, що місяць знайомства з тобою розтягнувся на цілий рік! - відвернулася дівчина в золотому.
Максуд зітхнув. Декілька пар допитливих очей свердлили його.
- Як усе почалося, я не знаю. Перші уривки з пам'яті, це дійсно уривки. Щось чорне. Ліжко, стіл. Чиєсь обличчя. Я лежу на столі. Я майже нічого не пам'ятаю, як мене створили. Це якісь картинки, а не цілісні спогади. Я пам'ятаю столи. У кімнаті багато столів. На кожному хтось лежить. Таких спогадів сотні. Може більше. Навколо мене весь час були амаліони. Це я точно знаю. Люди на столах змінювалися. Їх ставало менше чи більше, але я залишився один. Кожен спогад – нове тіло. Думаю, що я прожив сотні життів на тих столах. Але ці картинки з минулого дають мало інформації. Нічого не зрозуміло. Потім пам'ятаю навчання. Мене вчили вбивати. Тисячами тисяч способів. Декілька десятків життів. І я вбивав. Деякі вбивства я пам'ятаю, деякі пам'ятаю, що скоїв, але точно їх не можу згадати. Смертей ставало дедалі більше. Я почав брати участь у дрібних сутичках, потім у невеликих боях. Потім у величезних битвах. Згодом я вів за собою цілі армії.
- Армії амаліонів? - уточнила Сандрін.
Всі спочатку поглянули на неї, а потім повільно перевели погляди на Максуда. Дезіре зовсім не подобалося те, що збирався сказати Максуд.
- Так, армії амаліонів.
Жазель охнула і прикрила рота рукою. Навіть Сандрін здивовано підняла брови.
- Спочатку я бився з ними пліч-о-пліч. Потім, через десятки життів, моя сила зросла, і я міг боротися сам. Я вирізав цілі міста. Я знищував цивілізації.
- Людські? - знову спитала Сандрін.
- Людські. - підтвердив її страшні припущення Максуд. - І деякі народності драйтлів теж перестали існувати через мене.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руйнуючи долі, Стів Маккартер », після закриття браузера.