Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

не був християнською спільнотою і ніколи нею не буде. Насправді він був не кращий за старий, також керувався владою і марнославством. Я пригадав, як яскраві, кульгаючі птахи бездумно верещали один на одного, і це здалося мені зображенням самого королівського двору, де папісти й реформатори пурхали і гомоніли, борючись за владу. І через свою навмисну сліпоту я відмовився бачити те, що було перед самими очима. Як люди бояться хаосу цього світу, подумав я, і безодні вічності в потойбічні. Тож ми створюємо шаблони, щоб пояснити його жахливі таємниці й переконати себе, що ми в безпеці в цьому світі й у загробному житті.

І тоді зрозумів, що обмежене попереднє мислення засліпило мене від істини того, що сталося в Скарнсі. Я прив’язався до павутини припущень про влаштованість цього світу, але одне з них прибрав, і немовби дзеркало з прозорого скла стало кривим. Моя щелепа мимоволі опустилася. Я зрозумів, хто і чому вбив Синґлтона, і після цього кроку все стало на свої місця. І раптом збагнув, що в мене мало часу. Ще кілька хвилин я сидів із роззявленим ротом, важко дихаючи. Тоді підвівся і, осідлавши кобилу, якомога швидше поскакав туди, де, як припускав, містилася остання частина головоломки, — до Тауера.

Коли я знову переїхав через рів, уже стемніло, і Тауер-Ґрін був освітлений палаючими факелами. Я мало не вбіг у Велику залу й попрямував до кабінету Олднолла. Він усе ще був там, ретельно переписуючи інформацію з одного документа в інший.

— Мілорде Шардлейку! Вірю, що у вас був продуктивний день. Принаймні більше, ніж у мене.

— Мені треба терміново поговорити з тюремником, який відповідає за темницю. Ви можете відвести мене прямо туди? Я не маю часу тинятися в пошуках.

З мого обличчя він відчитав важливість справи.

— Я негайно вас відведу.

Він узяв велику зв’язку ключів і повів мене, прихопивши смолоскип, коли проходив повз солдата. Коли ми йшли через Велику залу, він запитав, чи я коли-небудь був у темницях.

— Ніколи, радий сказати.

— Це похмурі місця. І ще ніколи я не бачив їх більше наповненими.

— Так. Цікаво, куди ми йдемо.

— У країну, переповнену безбожними злочинами, ось куди. Папістами і божевільними євангелістами. Їх усіх треба повісити.

Він повів мене вниз вузькими гвинтовими сходами. Повітря зробилося різким від вологи. Стіни вкривав зелений слиз, жирні краплі води стікали по ньому, наче піт. Тепер ми спустилися нижче від рівня річки. Унизу були залізні ворота, через які я побачив освітлену смолоскипами підземну кімнату, де невелика група чоловіків стояла довкола закиданого паперами столу. До нас підійшов охоронець у тауерській лівреї, і Олднолл звернувся до нього крізь ґрати.

— Тут у мене є один із комісарів головного вікарія, йому потрібно негайно зустрітися з головним тюремником Годжесом.

Вартовий відчинив ворота.

— Ось там, сер. У нього дуже багато роботи; сьогодні ми взяли надто багато анабаптистів.

Він провів нас до столу, де стояв високий худий чоловік, перевіряючи папери з іншим охоронцем. З обох боків кімнати розташовувалися важкі дерев’яні двері із заґратованими вікнами, з одного з яких гучний голос викрикував вірші з Біблії.

— Ось я проти них, говорить Господь Саваот, і я спалю колісниці, і меч пожере твоїх молодих левів…

Тюремник підвів голову.

— Замовкни! Хочеш батога? — голос стих, і тюремник повернувся до мене, уклонившись. — Вибачте, сер, я намагаюся впорядкувати документи для всіх цих нових в’язнів. Завтра дехто з них має йти на допит перед лордом Кромвелем, я не хочу посилати йому не ті документи.

— Мені потрібна інформація про в’язня, який був тут півтора року тому, — сказав я. — Ви пам’ятаєте Марка Смітона?

Він підвів брови.

— Я навряд чи колись забуду той час, сер. Англійська королева в Тауері. — Він замовк, пригадуючи. — Так, Смітон був тут у ніч перед стратою. Ми дістали вказівку відділити його від інших ув’язнених, до нього мали прийти відвідувачі.

Я кивнув.

— Так, Робін Синґлтон приходив переконатися, що він дотримається свого зізнання. І були ще відвідувачі. Чи вони записані?

Тюремник переглянувся з Олдноллом і засміявся.

— О так, сер. Нині все записується, чи не так, Томасе?

— Щонайменше двічі.

Тюремник відіслав одного зі своїх помічників, і за кілька хвилин той повернувся з важким журналом. Тюремник розгорнув його.

— Травень 1536 року, шістнадцятого. — Він провів пальцем по сторінці згори вниз. — Так, Смітон був у камері, у якій зараз сидить отой заколотник.

Він кивнув на двері, звідки раніше було чутно промови; тепер стало тихо, крізь ґрати видно лише темряву.

— Його відвідувачі? — нетерпляче спитав я, підійшовши і зазираючи в книгу з-за його плеча.

Він трохи відсахнувся, знову нахилившись до своєї книги. Мабуть, горбань уже приносив йому нещастя.

— Ось, отут Синґлтон, привели о шостій. Ще один, із позначкою «родич», — о сьомій, а потім, на восьму, «священник». Це священник із Тауера, брат Мартін, прийшов висповідати його перед стратою. Чума на того Флетчера, я наказував йому завжди вказувати імена.

Я провів пальцем униз по сторінці, дивлячись на імена інших в’язнів.

— Джером Вентворт, якого звали Джером Лондонський, монах лондонського Чартергаузу. Так, він також тут. Але мені потрібно дізнатися про цього родича, містере Годжесе, якнайшвидше. Хто цей Флетчер, один із ваших охоронців?

— Так, і йому не до вподоби паперова робота. Погано пише.

— Він зараз на службі?

— Ні, сер, він поїхав на похорон свого батька в Ессекс. Повернеться не раніше ніж завтра пополудні.

— Тоді вийде на чергування?

— О першій.

Я вкусив себе за палець.

— Тоді я вже буду в морі. Дайте мені папір і ручку. — Я швидко нашкрябав дві записки і передав їх Годжесу. — Оця з проханням до Флетчера розповісти мені все, що він пам’ятає про того відвідувача, усе. Переконайте його, що інформація є життєво важливою, і якщо він не зможе написати відповідь, попросіть когось іншого. Коли він усе розкаже, прошу вас негайно передати відповідь до кабінету лорда Кромвеля разом із другим листом. У цьому листі прохання до лорда Кромвеля надати свого найшвидшого вершника, щоб доставити відповідь Флетчера мені у Скарнсі. Дороги стануть справжнім пеклом, якщо цей сніг розтане, але добрий вершник зможе дістатися до мене, коли моє судно прибуде.

— Я сам віднесу це лорду Кромвелю, мілорде Шардлейку, — сказав Олднолл. — Охоче вийду на свіже повітря.

— Прошу вибачення за Флетчера, — сказав Годжес. — Тільки паперової роботи зараз так багато, іноді вона не виконується належно.

— Просто подбайте, щоб я отримав цю відповідь, містере Годжесе.

Я розвернувся, і Олднолл вивів мене з темниці. Підіймаючись сходами, ми знову почули,