Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

— Ні, — сказав Понсе, який хотів зараз же покінчити з цією казкою, — запевняю вас, це ні до чого. Я загубив його на судні.

— То відрядимо кур’єра до Марселю. Галера поки що має знаходитися там, або крейсер може її перехопити.

Жан-Батіст хитнув головою.

— Марно, кажу вам.

Він узяв стілець, сів на нього боком, з природним виглядом відвідувача кафе спершись ліктем на спинку. І почав свою розповідь:

— Ми огинали Сардинію. Я добре пам’ятаю, що ви, мій отче, як завжди, були на носі. Ви молилися, гадаю, ні — ви читали требник, ось. На поверхні моря виник білий слід від плавців великих рибин у три фути довжиною. Складалося враження, що вони пливли за нами. Я пішов на кухню та приніс хлібних шкоринок, які став їм кидати, щоб подивитися, чи вони не повернуть.

— Далі? — сказав єзуїт, починаючи поступово втрачати надію.

— А далі — так, вони повернули! Вони попливли за хлібом, та…

— До біса ваших риб! — гукнув отець Плантен. — Лист?

— Він випав з моєї кишені.

— На палубу?

— Ні, у воду.

Церковник сперся рукою на дубовий стіл, щоб не впасти.

— Вірите, — продовжував Понсе з пожвавленням, — я бачив, як оті три страховиська накинулися на папір і розідрали його.

Єзуїт схопився за серце. Він ледве дихав.

— Що з вами? — схвилювався Жан-Батіст. — Вам погано?

Він усадив його на свій стілець, покликав людей, попросив, щоб принесли склянку рому.

Отець Плантен оговтався швидко, оскільки був сильним. Але інший священик, що прибіг йому на допомогу, дав Понсе зрозуміти, що краще йому піти, бо сам його вигляд викликає в нещасного нервові судоми.

Жан-Батіст пішов похнюплений. Але, щойно повернувши за ріг готелю «Конті», вибухнув сміхом.

* * *

Донині його клієнтура поповнювалася за рахунок бродяг, які ходили до «Чорного красеня». Кілька кімнат були заселені скромними торговцями та іноземцями, про яких він не знав, чим вони займаються. Таверна приваблювала візників, вояків та весь простий люд сусідніх ринків, з яким приятелював месьє Рауль. Тим вечором, коли Жан Батіст повернувся з колежу Людовіка Великого, господар чекав на нього, щоб відвести до таємничого хворого, про якого говорив цього разу приглушеним від поваги голосом.

Ця людина мешкала на тій самій вулиці, майже напроти корчми. Але високий кам’яний фасад її будинку був несхожий на криві голуб’ятні «Чорного красеня» та сусідніх закладів.

— Півстоліття тому, — сказав шинкар, — коли Король ще не заборонив дуелі, дім, куди ми йдемо, був найвідомішим у Парижі місцем зустрічі фехтувальників.

— Оце так! — сказав Понсе, — треба було захопити шпагу.

— Більш, на щастя, боятися нічого, — сказав месьє Рауль, зупиняючись проти дверей, щоб надати Понсе ще кілька відомостей. — Будинок був проданий дуже шановному міщанину, який довго засідав у Парламенті. Двадцять років тому, під час епідемії, в нього померла дружина. Кажуть, після цього він зробився атеїстом, але мене це не обходить. Що вірно, так це те, що він дуже добре виховав двох своїх дітей, які тепер дорослі та приходять до нього рідко. Донька його вийшла заміж за іноземця і живе з ним за кордоном; щодо сина, то він служить у полку в Індіях. Він живе один, і є людиною зазвичай веселою, яка любить виходити в світ та приймати в себе. Але в останні півроку часто хворіє. У нього бувають напади болю, від яких він голосно кричить. Навіть у мене інколи буває чутно, і тепер він спить на тому боці будинку, щоб не турбувати перехожих під час своїх страждань. Лікарі безчесно випотрошили його гаманець, та й з нього самого крові попили. Ще трохи — і вони геть доб’ють його та розорять. Хоча, будьте певні — вони зроблять усе по порядку, і почнуть саме з розорення. Він має лише одну служницю. На щастя, це свята жінка, яка хоче йому добра. Я розповів їй про вас. Минулої ночі в нього знов трапився напад. Цього ранку вона прибігла до мене та сказала, що він згоден, щоб ви його лікували.

З цими словами месьє Рауль зайшов до парадного та потягнув за сталевий ланцюжок. Десь далеко, в пустих коридорах, пролунав дзвінок. За хвилину з’явилася служниця. То була дуже стара жінка з обличчям у зморшках, але з добрими очима, які сяяли молодістю. Вона була в чорному фартуху навколо талії, та в простому батистовому чіпці.

— До твого господаря, Франсуазо, — сказав шинкар.

Почувши це ім’я, Жан-Батіст на мить замер, і думка про Алікс пронизала його, немов гострий ніж. Він досить швидко отямився. Служниця провела їх довгими коридорами, де стояли дубові скрині; коридори постали зараз темні та пусті, але можна було уявити, що колись їх наповнювало родинне життя, дитячий гамір. Вони піднялися скрипучими сходами та увійшли до кімнати, оббитої карміновим оксамитом з дамаським візерунком.

Їх чекав, лежачи на льняних простирадлах, високий на зріст чоловік з круглим обличчям та сивим коротким волоссям; він ледве-ледве перетворив маску болю, яка спотворювала його обличчя, на бліду усмішку.

Понсе попросив шинкаря та служницю почекати його за дверима. Він оглянув хворого, який показував йому, де в нього болить, вказівним пальцем, бо зусилля, яких він докладав, аби не кричати від болю, були настільки величезними, що змушували його стискати зуби. Жан-Батіст докладно розпитав його, попросивши відповідати кивком голови. Нарешті, склавши свою думку про причину хвороби, лікар пішов, пообіцявши повернутися завтра вранці.

Більшу частину ночі Понсе провів за приготуванням мікстури, а наступного дня призначив її хворому. Біль не вгамовувався. Він знов, пропрацював усе пообіддя, приніс нову суміш, яка подіяла не сильніше першої. Наступної ночі він спробував шукати в іншому напрямку, і дуже журився, що з ним не було метра Жюремі, який був повновладним сувереном у царині приготування ліків. Нарешті ранком наступного дня, він приніс хворому третій засіб на ягодах розану, який подіяв упродовж менше, ніж години. Послаблення болю майже на очах відбилося на обличчі хворого. Це полегшення дало йому змогу заснути. Вечором він знов покликав Жана-Батіста. Увійшовши, той застав хворого одягненим та сидячим у кріслі.

— Сідайте, — сказав він дружньо. — Та дозвольте мені вам представитися. Моє ім’я, яке вам, безсумнівно, ні про що не скаже, — Робер дю Сангре.