Читати книгу - "Останній спадок"

дивлюся на зло, що панує довкола, мені здається, що Люципер не впав, а переміг в одвічній війні й тепер сидить на небесах, насолоджуючись скоєним. Люди вбивають, переконані, що так і годиться, — від згадки про власне бажання знищити Вінченцо Аллеґро Ярослава аж знудило, а мозком шугонув рій криків «ВИНЕН!». — Настали темні часи для темних людей.

«ВИНЕН!»

— Сподіватимуся, що ти помиляєшся, — ласкаво всміхнувся ігумен. — Що таке падіння? Ти сприймаєш Бога, учителя, крізь призму любові, безоглядної віри, дієш відповідно до ідеалу, що його прийняв. Уже не мислиш себе окремо від тієї провідної зорі, тієї мрії про торжество заповіту. І враз розчарування. Там, де раніше ввижалося сяйво любові та праведності, постають агресія, злість, жадібність. Постає ревнивець, який не здатен бачити поряд не те що когось вищого, а навіть рівного собі. Під тиском розчарувань образ любові поволі тьмяніє та вичахає, залишаючи порожнечу. Люди звикли покладатися на Бога, чекати на прості відповіді, тож тепер лінуються шукати незвідане й розчаровуються, коли Господь на мить замовкає, аби дати їм змогу йти самостійно. Чи це перемога Люципера? Ні, радше падіння самої людини. Падіння в ту порожнечу, де більше не знадобиться ні шукати, ні втрачати, адже і шукати, і втрачати буде нічого.

— Хіба падіння людини й перемога Люципера не взаємопов’язані речі. Я б сказав, одне й те саме, назване різними словами.

— Не зовсім. Принаймні я в це вірю, інакше зовсім хижо тоді ми живемо. — На останніх словах ігумен іронічно похитав головою.

Доки чоловіки спілкувалися, Мелані підійшла до одинадцятого стелажа й відрахувала третю знизу полицю. Цифра 18, акуратно виписана на квадратному клаптику паперу, міцно трималася дерев’яної дошки, що втримувала кілька десятків книг. Точніше — шістдесят чотири нові та пошарпані примірники художньої, наукової та релігійної літератури.

«Яка ж потрібна?»

Зауваживши вагання жінки, ігумен підійшов до неї, лагідно поклавши на плече руку. Жінка стрималася, аби не відсахнутися, ніби від гидкої жаби.

— І яка з цих книг належала Підгірському? — почувся тихий голос Ярослава.

— Ніяка, — раптом відповів ігумен.

Мелані Маєрс отетеріло витріщилася на два зосереджені обличчя — жоден із чоловіків не розумів, як чинити далі. Самого ж ієромонаха, здавалося, розчарував неочікуваний поворот подій так, що навіть його досі переконлива впевненість відступила.

— Тобто?

— Гм, — невизначено мугикнув ігумен, — дивно. Книги, які нам надсилав Ігор Підгірський, ми розмістили на цьому стелажі. Я не пам’ятаю нумерацій усіх полиць, особливо їхніх власників, одначе, побачивши в Ігоревім тексті ті цифри, одразу подумав, що йдеться саме про його полицю. Тепер же бачу, що книги Підгірського лежать на п’ятнадцятій і шістнадцятій полицях. І жодної на вісімнадцятій.

Ярослав стисло переказав Мелані їхню розмову й знову спрямував погляд на отця Владислава.

— Може, сталася плутанина і якісь із книг Підгірського розмістили на вісімнадцятій полиці?

— Це неможливо. Я добре знаю, звідки та які книги взялись у нашій бібліотеці. Запевняю, усі передані Ігорем розміщено на цих двох — п’ятнадцятій і шістнадцятій.

— Ви впевнені? — Ярослав не хотів утрачати надії на помилку. — Що, як один із ваших підопічних узяв книгу, до прикладу, з шістнадцятої полиці, прочитав, а коли повертав, помилково поставив на вісімнадцяту.

— Ченці Монастиря Святого Теодора Студита не легковажні школярі, — процідив крізь зуби ігумен. — Кожен їхній рух, кожна думка супроводжуються тотальним контролем свідомості. Та й це не має сенсу, адже Ігор не міг би цього передбачити.

— Зрозумів, — винувато пробелькотів Ярослав, — даруйте. Ми просто мусимо знайти потрібну книгу. Немає іншого шляху.

— Що ж, ці дві полиці до ваших послуг.

— Ми переглянемо й третю.

— Ваша воля, — підніс угору руки ігумен, — якщо це допоможе…

Зацікавлений загадковими цифрами, отець Гладун і сам заходився переглядати книжкові полиці. Сумнівів не було: усі примірники надісланої Підгірським літератури стояли на двох розташованих вище за вісімнадцяту полицях. Ігумен раптом пригадав одну з подарованих новозбудованому монастирю книгу: 1998 року, переступивши поріг іще свіжопофарбованої бібліотеки, Ігор Підгірський особисто вручив Владиславові стареньку Біблію. Подарунок був неабияким. Ігумен кілька хвилин віднікувався прийняти його, переконуючи Підгірського залишити собі: саме та Біблія була його проводирем у сліпі часи. Ігор не став навіть слухати. «Вона виконала свою місію, — казав він, — тепер нехай витягне з темряви когось іще». Книгу досі зберігали на першій полиці першого стелажа, і кожен, хто хотів узяти її для користування, зобов’язаний був особисто попросити про це в ігумена. Але Підгірський знав про її розташування саме на першому стелажі, то й цифри мав би написати не 1118, а 0101. Урешті Війт і незнайомка з іншого континенту повинні самотужки знайти відповідь, і ігумен не сумнівався, що знайдуть.

Мелані прилаштувалася на колінах поряд із Ярославом, що, сівши просто на підлогу, заходився уважно гортати виставлені на першій полиці книги. Полиця виявилася зібранням зайвого. Не так щоби зайвого, а примірників, що не підпадали під жодну категорію вище чи ще не були закріплені за певною полицею. Перші п’ятнадцять хвилин Мелані лише мовчки спостерігала, як Ярослав наднапружено, наче працюючи з чутливою вибухівкою, вивчає кожну сторінку видання про історію тернопільського мистецтва, а потім — підручника з конструювання дерев’яних балок у церквах… Жінка навіть не розпитувала про книги, які той почергово брав до рук: для неї та отця Гладуна, який незворушно стежив за рухами Ярослава, усі його дії були більш як безглуздими.

За півгодини Ярослав розчаровано опустив руки на підлогу й тяжко зітхнув.

— What’s this?[104] — Мелані витягла з-поміж двох товстих книг із темними корінцями щось схоже на тонку брошуру.

Ярослав з ігуменом схилилися над книжечкою в її руках, пильно дивлячись на обкладинку.

— Якась дивна у вас бібліотека, — зауважив Ярослав, не відводячи погляду від знахідки. — Для чого це тут?

— Це ж Рим, так? — утрутилася Мелані.

Усі перезирнулися й знову втупились у книжечку, що виявилася туристичним путівником столицею Італії. Така література й справді була не надто доречною в бібліотеці монастиря. Та й з обличчя Владислава Гладуна читалося, що про її наявність тут він навіть не здогадувався.

— Мабуть, Ігор привіз цей путівник із собою, коли повертався з Рима дев’яносто восьмого, — замислено промовив ігумен, — але тоді не розумію, чому він не лежить на полицях 15–16.

— Може, Підгірський волів його приховати.

— Що ж, — прогугнив невдоволено отець Гладун, — може, і так. Хоча хтозна, чи він таки належав Ігореві.

Ярослав швидко прогорнув першу й останню сторінки та вказав на нечіткий напис від руки — «Ігор Підгірський».

Ігумен запропонував присісти за один із масивних столів посеред читального залу.

— Гаразд, — енергійно вистрілила Мелані, схрещуючи під