Читати книгу - "Останній спадок"

Ще за годину вона натрапила на те, що задовольнило б Гендерсона. Підхопивши сумку, ноутбук і папери із сусіднього крісла, Аманда Ворд вилетіла з приміщення.

Білл Гендерсон стояв посеред кабінету сам-один. Верхній ґудзик білої сорочки розстібнутий, піджак і краватка сяк-так кинуті на спинку стільця. У руках дорога кришталева склянка з бурштиновим напоєм. Аманда необачно кинула погляд на пляшку Hennessy Paradis Imperial на столі, мимоволі прикидаючи, скільки часу їй довелося б заощаджувати, аби легковажно купити й випити пляшку коньяку за понад три тисячі євро.

— Містере Гендерсон, — майже пошепки озвалася Аманда, притискаючи запущений ноутбук до грудей.

Чоловік крутнувся на місці, глипнувши на жінку з відразою та викликом, наче та щойно завадила якійсь його надто важливій справі.

— Сподіваюся, ти з гарними новинами, інакше забирайся під три чорти. — Чоловік випльовував слова з такою огидою, мовби то був гній, що роз’їдав йому душу зсередини.

— Скажу так: я з новинами.

— Показуй, — мовив він.

Прес-секретар швидкими кроками наблизилася до великого та химерного дерев’яного столу й поклала на нього ноутбук. Екран ряхтів написами кирилицею, а посередині зліва в маленькому прямокутнику стояло на паузі завантажене відео. Гендерсон збагнув, що секретар принесла свіжий випуск новин українського телевізійного каналу.

У Нью-Йорку ніч лише вступала у свої права, огортаючи яскраво освітлені хмарочоси темрявою й прохолодою, а по той бік планети був ранок і відповідно ранкові новини. Жахливі ранкові новини. Аманда ввімкнула відео на початок, і вони обоє відступили на крок.

На екрані замиготіли кадри спалених дощенту сусідніх будівель, які раз по раз переривали інтерв’ю якогось голови поліції, кількох свідків і ведучої, яка стурбованим голосом клекотіла про щось незнайомою мовою. Гендерсон хотів запитати в Аманди, для чого вона тицяє йому це відео, та поява на екрані великого портретного фото Далібора Кравця, а згодом — Марка Яремчука раптом підтвердила його здогад. Таки доведеться прощатися з усіма планами продовжувати роботу в українському напрямку.

— Про що йдеться?

— Кілька годин тому до поліції надійшов дзвінок про пожежу в селі неподалік від Львова. Патрулі та пожежники прибули на місце події ще до того, як вогонь повністю знищив споруди. В одній із них знайшли з десяток обвуглених тіл. Одне тіло лежало на подвір’ї, що дало змогу його розпізнати. Це той друг Кравця — Марк Яремчук.

— Розумієш українську?

— Ukraine Today[103] виклали схожу новину.

— Далі?

— Поліція припускає, що знайдені тіла належать Даліборові Кравцю та його співучасникам злочинів, скоєних у селі Ілів.

— Є щось по Ґреґу?

— Ні, — заперечно похитала головою Аманда Ворд.

— God damn! — гаркнув Гендерсон, жбурнувши склянку на підлогу. Дрібні скельця з брязкотом розлетілися навсібіч. Одне з них залишило тонкий поріз на нозі Аманди Ворд. — Вимітайся!

Жінка не чекала на повторні вказівки й, швидко вхопивши ноутбук, мигцем вискочила з кабінету шефа. Гендерсон залишився стояти, важко потираючи обличчя.

— Стій! — гукнув він навздогін Аманді.

— Що? — Жінка повернулася й, витираючи холодний піт із лоба, востаннє в житті озвалася до Гендерсона.

— Передай українським ЗМІ дані по тому інформаторові, якого ми нещодавно накрили. Мсислав, чи як там його. І документи, вилучені в його квартирі.

Аманда Ворд кивнула, мовляв, зрозуміла завдання, і намірилася вдруге вийти з кабінету.

— І потурбуйся, аби всі масштабні ЗМІ Європи з’їли це!

Жінка вибігла. Попри провал, через який він стане м’ячиком для биття у ФБР і ЦРУ, та подальший тотальний контроль за його програмою вищих інстанцій, була й особиста яма, у яку Гендерсон зараз падав сторч головою. Витягши телефон, пухкими червоними пальцями він утретє за життя набрав номер клієнта. Хоча зараз Гендерсон мав сумнів, хто саме на якій ланці перебуває.

— Так, Білле, — почувся млосний голос у динаміку. Заледве помітний акцент наче втрамбовував його в підлогу.

— У нас проблема з пошуком товару.

5

Колодіївка, Україна. 15 вересня, 2015 рік

— Скажіть, отче Владиславе, — урешті наважився запитати Ярослав Війт, — чому, попри вказівки пана Ігоря, ви однаково віддаєте нам книгу?

— О, ні, — засміявся ієромонах, — книгу я вам не віддаю, а просто дозволю її переглянути. А щодо твого запитання…

Ігумен на хвильку задумався та з виглядом мудреця, високо піднявши підборіддя й обкидаючи Ярослава поглядом, вельми наївним як на настоятеля, промовив:

— Пан Ігор дав чітко зрозуміти, що лише справді гідний книги прийде по неї. Мета його не така щоб аж важлива, адже, тримаючи зброю в руках, навіть, на перший погляд, юнак із найчистішими помислами може стати Юдою, і навпаки — заблуда здатен зцілити своє давно понівечене духовне єство.

Владислав Гладун погладжував живота, з прихованою надією поглипуючи на Ярослава. Слова настоятеля мали прихований сенс. Принаймні так здалося змученому внутрішньою боротьбою Війту.

Одинадцятий стелаж ховався в темному закутку просторого та просякнутого запахом старих фоліантів приміщення. Посеред читального залу стояло чотири зведені докупи дерев’яні столи кольору стиглої темної вишні.

— От, припустімо, ніж — погана річ чи хороша?

Ярослав змовчав.

— Ним можна порізати на дрібні скибочки хліб і вдосталь насититись, а можна вбити людину. Так і з кожною зброєю.

— Сумніваюся, що книга — така вже страшна зброя…

— Ти дуже помиляєшся, — заперечив ігумен. — Слова — найпотужніший важіль влади. Завдяки словам ми зараз знаємо про волю Божу, завдяки словам насолоджуємось історіями, котрі можуть змінити життя, завдяки словам сильні світу цього наповнюють свої кишені та стають іще могутнішими. Згадай, що саме з промов Леніна почалася революція, а Гітлера — світова війна. То скажи мені, Ярославе, чи слова — то зброя менш могутня за простий автомат?

— Мабуть, ні, — погодився він.

— Усі рішення залежать від того, кому належить зброя, у чиїх вона руках. Чи вважаєш ти Калашникова злочинцем тому, що він створив вогнепальну зброю, з якою в руках національні армії захищають мирне населення?

— А також убивають терористи. Автомати Калашникова є наймасовішою зброєю терористичних угруповань.

— Так! Ти зрозумів. Не важить, що й кому я зараз передам, важить, як ви це застосуєте, а це вже на ваш розсуд і сумління.

— І ви не відчували б вини, якби я, отримавши книгу, відразу ж узявся якось шкодити суспільству?

— Відчував би. Як і Господь щодня відчуває біль за те, як чинять Його діти, використовуючи Його дари. То хіба я кращий, аби вершити суд, не підвладний навіть Богові?

— Іноді, коли