Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Протягом п’яти хвилин, яких має вистачити на те, щоб увійти до того банку та вийти з нього, ти будеш Ніколь під її останнім псевдонімом.
Браян попорпався у спортивній сумці та врешті дістав невеличкий стосик перев’язаних ґумкою посвідчень і кредиток. Витягнув водійські права штату Род-Айленд. Їх було видано на ім’я Ніколь Росовіч. Поклавши їх на стіл перед Рейчел, Браян напружено похитав головою. Рейчел здалося, що він цього не усвідомлює.
— Я геть не схожа на неї, — сказала вона.
— У вас схожа будова кісток, — зауважив він.
— Очі не такі.
— Тому я і зберігаю набір кольорових контактних лінз.
— У них різна форма. — Рейчел показала пальцем. — І в неї вони були більші. І губи тонші.
— Але ніс у тебе схожий, і підборіддя теж.
— Усякий зможе побачити, що я — не вона.
— Гетеросексуальний дядько майже середнього віку з двома цілими та двома десятими дитини, найнуднішою роботою на світі і, гадаю, так само найнуднішою на світі дружиною? Про розкішну білявку, що перебувала в його офісі три місяці тому, він пам’ятатиме одне: вона була розкішною білявкою. Тому зробімо тебе білявкою. Із розкішністю вже й так усе гаразд.
Рейчел зігнорувала цю спробу зіграти на її марнославстві.
— Тут є потрібна фарба для волосся?
— У мене є перуки. Одна — така сама, як була в неї.
— Знаєш, у банках зараз є програми для розпізнавання облич.
— У цьому банку — ні, — відказав Браян. — Тому я його і обрав. У будь-якій незрозумілій ситуації звертайся до малого бізнесу. Цей банк працював у Джонстоні три покоління. Банкомат там поставили всього чотири роки тому, та й то аж тоді, як його клієнти подали петицію. Власник, та людина, із якою ти зустрінешся, також працює в банку менеджером і проводить усі операції із сейфовими комірками. Звати його Манфред Торп.
— Та йди в сраку, — промовила Рейчел.
Він усівся на стілець поряд із нею.
— Ні, справді. Він сказав мені, що ім’я Манфред побутує в його родині вже тисячу років. Каже, що в кожному поколінні треба називати одного малого Манфредом, і жереб, за його ж словами, впав на нього.
— Як добре ти його знаєш?
— Зустрічався один раз, та й по всьому.
— Але знаєш про нього все.
Браян знизав плечима.
— Зі мною люблять розмовляти. Мій батько був такий самий.
— Хто був твій батько? — Вона повернула стілець до нього. — Твій справжній батько.
— Джеймі Алден, — весело сказав він. — Люди називали його Ходаком.
— Бо він полюбляв ходити пішки?
Браян заперечно хитнув головою.
— Бо йому жодного разу не траплялося місце чи людина, що їх би він не покинув. Пішов з армії, не попередивши там нікого, пішов десь із двадцяти робіт, пішов від трьох дружин, перш ніж зустріти мою матір, і ще від двох після неї. Він то з’являвся в моєму житті, то випадав із нього, аж доки не напав у Філадельфії не на того ювеліра. Той хлопака був озброєний до зубів, а Ходак узагалі не вмів стріляти. Він убив мого тата. — Браян здригнувся. — Мабуть, це називається «живи з мечем — загинь від меча».
— Коли це сталося?
Порпаючись у своїй пам’яті, він поглянув на стелю.
— Коли я був у «Трініті».
— Коли тебе витурили?
Браян відповів на її згадку про цей маленький факт, схиливши голову набік і злегка всміхнувшись. Завмер на мить, дивлячись на той бік столу, і врешті кивнув.
— Так, я розмазав по стінці професора Найджела Роулінса наступного дня після того, як довідався про смерть батька.
— Розмазав по стінці вантузом.
— Той був під рукою. — Згадавши про це, Браян раптом реготнув.
— Що таке?
— Гарний, — пояснив він, — був день.
Вона похитала головою.
— Тебе викинули з акторської школи за напад на людину.
Він кивнув.
— І завдання тілесних ушкоджень.
— Як такий день може бути гарним?
— Я діяв, слухаючись свого чуття. Я знав, що він неправильно чинить із Калебом, і знав, що те, що мушу зробити я сам, правильно. Найджел залишився на роботі, а може, й дотепер навчає студентів посередніх прийомів уживання в роль — хто його знає. Та готовий закластися на свою частку з тих сімдесяти мільйонів, що він більше ніколи не поведеться зі студентом так, як поводився з Калебом чи своїми жертвами до Калеба. Бо в нього в підкірці сидить, що якийсь інший студент на його курсі може стати для нього новим Психом Браяном Алденом і роз’їбати йому пику вантузом. Того дня я вчинив саме так, як мені треба було вчинити.
— А я? — спитала Рейчел за мить.
— А що ти?
— Я не дію, корячись своєму чуттю. Не йду проти світу.
— Та ні, все навпаки. У тебе просто давно не було практики. Та тепер ти знову за це взялася, мала.
— Не зви мене малою.
— Гаразд.
— Ти займався цією аферою з копальнею десь чотири роки?
Він замислився, порахував дещо подумки.
— Ага, десь так.
— Але як довго ти прикидався Браяном Делакруа?
На його обличчі відобразилося щось подібне до сорому.
— Майже двадцять років із перервами.
— Чому?
Він довго мовчав, крутячи це запитання в голові так, ніби ще ніхто не додумався його поставити.
— Якось у Провіденсі я працював увечері в піцерії, а тут один мій колега сказав: «У барі через дорогу сидить твій двійник». Тож я пішов туди, і так, там був Браян Делакруа з кількома собі подібними — явно хлопцями із грошовитих родин — і купкою розкішних дівчат. Коротше кажучи, я пробув у барі достатньо довго, щоб здогадатись, яке пальто належить йому, і вкрав його. Прекрасне було пальто: кашемірове, чорне з криваво-червоною підкладкою. Надягаючи його, я щоразу почувався… — він спробував знайти потрібне слово, — значущим. — У Браяна був погляд маленького хлопчика, що загубився в торговельному центрі. — У Провіденсі я не міг часто ходити в цьому пальті: надто вже висока була ймовірність наскочити на нього; та коли мене витурили із «Трініті», я поїхав до Нью-Йорка й почав усюди ходити в тому пальті. Якщо мені потрібно було вмовити когось узяти себе на роботу, я надягав його, і робота
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Після падіння, Денніс Ліхейн», після закриття браузера.