Читати книгу - "Шрам"

білими, як цукор… А з колодязя тягне прохолодою, і там, у вологій похмурій глибині, живе ще один хлопчик — той, який віддзеркалюється в круглому люстерці води. Ех, як заламує зуби від першого ковтка, а цебро вже плюхається об воду всім своїм бляшаним тілом, і звук цей підсилює спрагу…

ДАНОЮ МЕНІ ВЛАДОЮ ВЕЛЮ Й ЗАКЛИНАЮ, ВИРИВАЮ З ЖИВИХ, ВИРИВАЮ З МЕРТВИХ, З РОЗЗЯВЛЕНИХ РОТІВ, З ПУСТИХ ОЧНИЦЬ, З НІЗДРІВ, З ВЕН, З М’ЯСА й ТКАНИН, З КОСТЕЙ, З ВОЛОССЯ… ВИРИВАЮ, ЯК ВИРИВАЮТЬ КОРЕНЕВИЩЕ, СКОБУ, СТРІЛУ, ЩО ВП’ЯЛАСЯ У ПЛОТЬ, ВЛАДОЮ, ДАНОЮ МЕНІ, НАКАЗУЮ

…Цебро тоне, пірнаючи все глибше, наповнює водою своє трішки проржавіле нутро, і ось уже можна тягти, але корба така важка… Ніколи ще вона не була такою, віднімаються руки, самі собою зціплюються зуби, а цебро ледь-ледь відірвалося від води, і лунко падають краплі, зірвавшись з нього…

НАКАЗУЮ Й ЗАКЛИНАЮ, ВИГАНЯЮ З ВУЛИЦЬ, ВИГАНЯЮ З ВОДИ, ВИГАНЯЮ З ВІТРУ, З ВОГНИЩ, З ДІР, ІЗ ЩІЛИН… ДОСИТЬ. ВЛАДОЮ, ДАНОЮ МЕНІ, НАКЛАДАЮ ТОБІ МЕЖУ.

…І ось цебро все вище, та чи вистачить сил, а сонце смалить, і так хочеться напитися… Важко гойдається цебро, а звук спадаючих крапель тоншає, тоншає…

Білясті очі, лисніючі пальці, що пестять мерців. Темний, рухливий клубок, згусток. Розритий пагорб.

…Пити, я хочу пити, небо, не дозволь моїм рукам випустити корбу, не дозволь цебру обірватися, я так втомився…

ЗАГАНЯЮ ТЕБЕ, ЗВІДКИ ПРИЙШОВ. ЗАГАНЯЮ ВГЛИБ, У РОЗРИТІ НАДРА, КУДИ НЕ ДІСТАНЕ НІ ЗАСТУП, НІ ЧУЖА ВОЛЯ. ЗАГАНЯЮ, ЗАКЛИНАЮ, ЗАМИКАЮ. НЕМАЄ ТОБІ МІСЦЯ НА ПОВЕРХНІ ЗЕМЛІ, НЕМАЄ ТВОЄЇ ВЛАДИ НАД ЖИВИМИ. ЗАКРИВАЮ СОБОЮ Й ЗАЛИШАЮСЯ СТРАЖЕМ. НА ВІКИ ВІЧНІ.

…Яке розпечене каміння, яка буйна трава, й у вухах дзвенить від співу цикад… А вода, виявляється, солодка. Солодка й густа, наче мед, і тече по підборіддю, по грудях, по ногах, збігає на потріскану землю… І сонце в зеніті… Сонце.

Увечері, коли все живе в місті сторожко закопирсалося, визираючи з нір і запитуючи себе, чи надовго попустило, коли хворим настільки полегшало, що турботливі їхні доглядальниці з запалими від утоми очима дали, нарешті, волю сльозам, коли казна-звідки з’явилися собаки, коли над вулицями залопотіло крильми вороння, запізніло злітаючись на бенкет, тоді Егерт і Торія з декановим ліхтарем знайшли його.

Луаян лежав на вершині розритого кургану, наче накривав його своїм тілом. Егерт подивився йому в обличчя і не дав Торії навіть глянути.

Розділ дев’ятий

…А наступного дня повернулись морози, і треба було поспішати, поки земля не промерзла.

Егерт і Торія поховали Луаяна на пагорбі, неподалік від могили Першого Віщуна. Егерт хотів залишити йому і золотий медальйон, але Торія, якось одразу розучившись плакати, зупинила його: залишати Амулет у могилі — значить тривожити її спокій… Удвох вони здійснили над тілом всі належні обряди, і ніхто не перешкодив їм, хоча бургомістр, який казна-звідки з’явився, вцілілий бургомістр суворо-пресуворо звелів ховати всі жертви мору в єдиному місці — у розритому кургані.

Торія, якій несила було відразу повірити у свою втрату, не змогла ввійти до батьківського кабінету — ввійшов Егерт. Серед розкритих книг і догорілих свічок у цілковитому порядку виявився тільки декановий рукопис, важкий, об’ємистий, так і не закінчений рукопис, до якого додавався чіткий перелік готових розділів, фрагментів і начерків, а з ним і докладні плани ще не написаних глав. Ні листа, ні записки — тільки рукопис, немов заповіт, і Амулет Віщуна, наче спадщина.

Вислухавши Солля, Торія спробувала посміхнутися.

— Він… таки був великим магом. Так? У цьому рукописі… тепер… повинен бути ще один розділ… Правда? Треба… Закінчити… — І відразу, без переходу:

— Егерте, заприсягнися, що ти ніколи не вмреш.

Місто не відразу повірило у своє щастя. Похоронні команди спішно ховали загиблих, хворі поверталися до життя. Втрати були значні, але й живих виявилося чимало. Усе ще ховаючись по щілинах, вони боязко перепитували один одного: а що ж із Часом, скінчився він чи ні?

Минув один день без нових жертв, потім ще день і ще. Приречені вже люди підіймалися на ноги, і за цілий тиждень у місті не вмерло жодної людини. Живих і мертвих розділили гори землі, звезеної до розритого пагорба, за ті дні він повищав, начинений сотнями тіл. Звільнені від трупів вулиці залишалися розореними й страшними, але вцілілі городяни вже здогадалися, що Мор остаточно згинув.

Ще не всі загиблі перекочували з порожніх будинків і провулків у призначений для всіх них рів, коли місто вибухнуло феєрверком.

Ніхто з тих, хто висипав тоді на вулиці й площі, не бачив ще подібного свята. Незнайомі люди обіймалися й плакали на плечах один одного, плакали від радості несподівано подарованого життя, того солодкого життя, з яким багато хто вже попрощався. Вчорашні смертники, вони п’яніли від самого усвідомлення, що завтра прийде новий день, а за ним іще, і настане весна, і народяться діти… Усміхнені жінки у роздертому одязі радісно давали насолодиться своєю любов’ю, а любили вони всіх на світі, навіть калік і злиденних, і бурлак, і стражників, молодих і стариків. Чотирнадцятилітні хлопчаки ставали чоловіками просто на вулиці, а потім їхні щасливі обраниці, заливисто регочучи, зникали в юрбі. Шалене, божевільне свято збожеволілих від щастя людей спричинило ще декілька смертей — хтось потонув у каналі, когось задавили в юрбі, та ці смерті минули непоміченими, бо в ті дні на вулицях міста вірили в безсмертя.

Вежа Лаш байдуже дивилася на божевільний танок живих, її двері й вікна й досі було замуровано, і жоден димок не курів над гострим дахом. Істеричні веселощі стихли потроху, і тоді містом поповзли чутки.

Кінець Часів буде чи вже ні? Звідки прийшов Мор, навіщо він явився, чому зник? Що приховують замуровані двері твердині Лаш? Чому