Читати книгу - "Велике плавання"

— Так, — перебив він мене, — я знаю, я винен перед тобою. Але хіба ти збагнеш спонукання, що керували мною?

Він взяв зі столу карту нашої подорожі і нотаріальний документі, як видно, хотів мені щось пояснити.

— Цю карту викрав у вас, — сказав я, — Яньєс Кріт, якого ви вважали за такого вірного слугу. Він підмінив її іншою, на якій не були нанесені ні морські течії, ні градуси широти і довготи. Не було на ній і островів, які я так старанно вимальовував на вашій карті… Не гадаю, щоб Кріт міг сам накреслити другу карту, але хоч би хто це зробив — зробив для того, щоб збити вас з правильного шляху. Ви ж вважали це за вияв волі божої.

— Далі! — сказав адмірал. — Про великий кристал.

Я боявся підвести на нього очі.

— По дорозі в Геную, — говорив я далі, — мені пощастило послужитися одному мавру, у якого я мав право просити потім допомоги. Знаючи вашу пристрасть до ворожіння, я переконав його запевнити вас, що доля ваша нерозлучно поєднана з долею Орніччо. Я зробив це для того, щоб якнайшвидше відшукати мого друга.

— Це брехня! — вигукнув адмірал хрипко. — Я сам бачив у глибині кристала те, про що ти кажеш.

— Я вдивлявся углиб каменя, — заперечив я, — і бачив лише полиск граней і темні жилки, ви ж бачили те, що вам підказував мавр і чого хотів я…

— Далі! — сказав пан. — А корона? А лицар Алонсо Охеда?

Ніби камінь, кинутий у прірву дужою рукою, я вже не міг зупинитися.

— Це все витівка мавра, вигадана для того, щоб спонукати вас шукати Орніччо, — відповів я.

Він пробурмотів щось, і я глянув на нього.

Страшна од своєї нерухомості нелюдська машкара дивилась на мене — біле як сніг обличчя з синьою тінню навколо очей, носа і рота, з запалими мертвими очима. Згорток паперу висковзнув з його рук і впав на долівку.

Я простягнув його йому, але він навіть не повернув очей на мій порух.

— Цей нотаріальний документ, — сказав я, — також не принесе вам слави: матроси підписали його, лише бажаючи позбутися…

Страшний пронизливий зойк вихопився з адміралових грудей.

Я ніколи не чув, щоб так кричав чоловік. Коли Франческо Урбані потрапив між двох галер і йому розчавило груди, мати його, Катаріна Урбані, так верещала над його труною.

Цей божевільний крик розтопив ту жахливу крижану брилу, яку ось уже протягом багатьох тижнів я відчував там, де мало бути моє серце.

Я кинувся до адмірала, але оскільки стіл заважав мені до нього підійти, я підповз до нього на колінах, схопив його руку і почав її цілувати.

— Пане, — сказав я, — пробачте мені! Од цих задушливих випарів і від цього страшного сонця люди стають божевільними. Забудьте мої слова, якщо це можливо, а якщо ні, закуйте мене в кайдани і запроторте до в'язниці, щоб я до свого скону оплакував свою провину перед вами!..

Відчувши, що адміралове тіло падає на мене, я звівся на ноги, щоб його підтримати.

Страшна судома спотворила його обличчя, а руки зі скоцюрбленими, як кігті, пальцями закостеніли.

Я підняв це величезне тіло, дивуючись, що воно таке легке, і поклав у ліжко. Я розстебнув йому комір і пасок, щоб полегшити дихання, але його обличчя все ще було синюватого, мертвецького кольору.

Я відсвіжив водою його чоло, але це не допомогло; тоді я піднявся нагору і покликав лікаря синьйора Рієго, помічника доктора Чанки.

Понад чотири години клопотався він і нарешті, приклавши вухо до грудей адмірала, промовив:

— Слава богу, серце б'ється спокійно. З адміралом трапився удар, але він залишиться жити.

Незважаючи на пізній час, люди команди «Ніньї» юрмились біля дверей каюти з переляканими обличчями.

Я залишився вартувати біля адмірала, але сів у головах у нього, щоб, коли він опритомніє, моє обличчя не навернуло його на погані спогади.

Я просидів кілька годин, щохвилини міняючи холодні примочки на його голові і прислухаючись до його ледь відчутного дихання.

«Святий Франціску Ассізький, мій заступнику, — молився я, — якщо пан мій залишиться живий, я після повернення в Європу негайно вирушу у Біскайю помолитися святій діві, я ніколи більше не помишлятиму про плавання і мандри, бо ось до яких наслідків призвела мене моя згубна пристрасть. Я залишив доброго синьйора Томазо, незважаючи на його благання й умовляння, я зманив Орніччо у цю подорож, і він зараз змушений блукати з дикими індіанцями далеко від батьківщини. Нещадне сонце розпалило мій мозок, і, охоплений божевіллям, нерозумним словом я завдав смертельного удару моєму ясновельможному пану…»

— Франческо! — раптом почувся слабкий голос адмірала.

Не вірячи своїм вухам, задихаючись від радощів, я кинувся до нього.

— Ти тут? — спитав він, намацавши мої руки. — Не залишай мене. Як я погано бачу! Що це зі мною?

І, схиливши голову мені на груди, він раптом заридав невтішно, як мала дитина.

Я не міг знести цього. Серце моє розривалось від жалю. Задихаючись від ридань, я гладив його волосся і називав його найніжнішими словами.

— Заспокойтесь, пане, — казав я, — подумайте про славу, яка на вас чекає! Подумайте про своїх синів, про королеву, яка чекає від вас звісток.

— Дай мені змогу поплакати, — сказав пан жалібно, і, оскільки я