Читати книгу - "Овернський клірик"

Я не вірив і насміхався над Святим, котрий повсюдно бачив підступи Ворога. Ми не залишали Дияволові шансу. Для нас, тих, хто збирався в Болоньї багато років тому, Ворог був у крайньому разі небесним інквізитором[50], що виконує Вищу волю. Все інше — лише марновірства, вигадки темної мужичні…

Але я бачив! Чиєю волею творять дива дерґи? Хто вони? А якщо все це не від Бога, що робити? Орсіні побоюється удару в спину, коли хрестоносці підуть у Святу Землю. Отже, вогнища?

Напевно, я просидів довго, дуже довго поміж високої трави й старого обвітреного каміння. Місяць устиг піднятися в зеніт і тепер починав знехотя повзти до обрію. Я не відчував холоду. У скронях лунко відбивався пульс, і в такт йому хтось невидимий повторював раз за разом: «Дерги… Дерґи… Дерґи…»

…Різкий свист. Ще не розуміючи, не встигнувши усвідомити, я підхопився, рука звично схопила нехитру розбійницьку зброю. Як же я забув? А якщо це латники?

Я озирнувся й зрозумів — гості.

Першим ішов де Гарай. Виглядав народний заступник досить дивно. Ішов він якось невпевнено, тримаючи руки чомусь за спиною. А позаду…

Брат Петро крокував, величаво спираючись на свою «ґирлиґу». Вигляд у нього був поважний, майже врочистий. Поруч ішов хтось у темному плащі з каптуром, — невисокий, теж знайомий. Ансельм? Але я вже зрозумів — хтось інший, хоча теж відомий.

— Отче Гільйоме! Отче Гільйоме! — голос розбійника звучав розгублено, майже жалібно. Я придивився й гмикнув.

Руки де Гарая були зв’язані, а сам він ішов, як мул на прив’язі, причому мотузку тримала міцна долоня нормандця.

— Ви все гаразд? — заклопотано поцікавився П’єр, підходячи й штовхаючи невдачливого народного героя на найближчий камінь. — Я себе хвилювати… А ти сидіти!

Останнє явно стосувалося де Гарая. Той покірно кивнув і присів на камінь, злякано поглядаючи на своїх супутників.

— Не «ви», а «з вами». Не «себе хвилювати», а «хвилюватися», — зітхнув я. — Здрастуй, брате Петре! У мене все гаразд.

— А чого ж він говорити, що ми з вами більше не читати «Світильника»? — «ґирлиґа» загрозливо здригнувся. — Чого-чому не читати? Я йому показати!

— Мир вам, святий отче! — Анжела — Анжела?! — скинула з голови каптур і теж присіла на камінь. — Яке дивне місце!

— Мир вам, брате Октавію, — кивнув я. — Місце справді дивне. А тепер розповідайте.

— Я знайшов брата Педро, — заторохтів розбійник. — Але він напав на мене, він зв’язав…

Ручище нормандця безцеремонно схопило народного героя за комір, і той злякано замовк.

— Отче Гільйоме! Я молити, щоб ви знайшлися. Я шукати вас. Мене ловити, але я однаково шукати. Ви повинні сказати, що мені робити.

— Вони схопили Ансельма, — тихо промовила дівчина. — Завтра його хочуть стратити.

— Що?!

Ще не вірячи, я опустився на холодний камінь. Ні, не може бути! Чомусь здавалося, що об Ансельма вони поламають зуби…

— Коли вас схопити, ми з братом Ансельмом іти, як ви й звеліти. Потім вогонь горіти… горів, ми бачити… брат Ансельм мене не слухати, він близько підходити до де Лоза. Він підходити до його будинку…

— Сьогодні в Пам’є оголошено, що Ансельм зізнався, нібито він — посібник демонів, — додала Анжела. — Завтра опівдні його мають спалити на ринковій площі. Це у вас, здається, називається Акт Віри…

«У вас» пролунало недвозначно, але не час з’ясовувати нюанси. Он воно що задумав де Лоз! От чому мене не вбили відразу. Вони чекали, чи зізнається Ансельм!

— Його катували, — зовсім тихо сказала дівчина. — Його дуже сильно катували, отче Гільйоме. Тому він і зізнався.

— Так, звісно…

Хлопець не витримав — як і кожен на його місці. Уранці де Лоз дізнався про це й звелів прикінчити мене. Не зрозуміло лише, чому їм потрібен саме Ансельм. Хоча зі мною Його Преосвященству довелося б поморочитися, а він поспішає. Напевно, половина Пам’є в жалобі. Потрібна жертва, потрібен цап-відбувайло.

— Брата Ансельма багато людей охороняти, — зітхнув нормандець. — Мені їх не побити. Брат Ансельм мені грамоту важливу передавати, але чого з нею робити, я не знати… не знаю.

Я теж не знав. Від сувою, даного Орсіні, зараз ніякої користі. У тому ж бо й вигадка — оголосити кардиналових посланців слугами Ворога. Де Лоз хитрий…

— Розв’яжіть мене, святі отці! — закликав забутий усіма де Гарай. — Отче Гільйоме, ми так із вами не домовлялися!

— А ну, мовчати, душогубе! — цитькнув П’єр, і захисник сиріт негайно замовк.

— Розв’яжіть його, брате Петре, — звелів я. — Він не втече.

Розбійник довго розтирав руки, нарікаючи, що вузол був занадто тугий. Я терпляче чекав. Здається, де Гарай цілком дозрів.

— Сину мій, ви чесно виконали обіцяне. Вам належить винагорода.

— Га?! — народний заступник сіпнувся, потім полегшено зітхнув:

— Так-так! Я все зробив, як веліли.

— Тут, — я дістав з рукава доручення, — золото. Дуже багато золота. Я можу отримати сто ліврів. Або тисячу. Або й більше.

Рот де Гарая роззявився, очі з жадобою дивилися на пергамент.

— Дещо із цього перепаде вам, сину мій, тому що воістину ви жалібник за народ, заступник вдів і сиріт, друг усіх гноблених…

— Та шахрай він! — не витримала проста П’єрова душа. — Його відшмагати на площі треба!

Де Гарай сіпнувся, ймовірно згадавши вселяння, отримане не без допомоги свіжих лозин, але очі його, як і раніше, ласо дивилися на пергамент.

— Завтра, за годину до полудня, ви, сину мій, приведете своїх