Читати книгу - "Небезпека рецидиву"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я кивнув.
— Ясно. А чому ви не позбулися клейкої стрічки і заплямленої кров'ю торби?
Ірене стенула плечима.
— Якось не подумала… не знала, що вони зможуть дослідити оте… з відірваним краєм. А торба… Я спакувала ножі й одяг у пластиковий пакет, а вже тоді поклала їх до торби. Не знала, що десь просочилася кров. Мабуть, у пакеті зробилася дірка. Якийсь з ножів, певно, проколов. Чи я знаю?…
— Що ви зробили з пакетом?
— Поклала в нього камінь і викинула в воду.
— Мені цікаве ще інше… — мовив я.
— Що?
— Коли арештували Ганса… коли справа почала набирати обертів, і вже було видно, що шансів на виправдання залишається дедалі менше… ви не думали про те, щоб виступити в суді й зізнатися?
Ірене ледь почервоніла, однак в голосі вчувалася затята впертість.
— Ні. Це він мав би зробити… ми домовилися… Він мав убити Альвіна, але не зумів себе пересилити. Після тієї ночі, коли він увірвався до вашого дому, Ганс цілковито зламався. А це ж він мав зробити!
— Чому він?
— Бо то він… Якби він того дня не посварився з Майєю, вона пішла б до школи. І цього ніколи не сталось би…
Я ледь не з відчаєм глянув на Ірене.
— Але ж то була випадковість! І за це ви хотіли запроторити Ганса до в'язниці?!
Жінка не відповіла, та я вже знав отой вираз її очей: зухвалий, лицемірний, зневажливий.
— Гаразд. Забудьмо. Ганс виправданий. Усе позаду, — примирливо сказав я.
— Так…
Ми мовчки сиділи одне навпроти одного. Ірене підвелася; не питаючи згоди, долила ще кави — звична дія, яка згладила відстань між нами й створила ілюзію певної довірливості.
— Що буде з Гансом? — запитав я. — Що буде з вами?
— Не знаю. Ганс, тим часом, живе в свого брата. Не знаю, що буде з нами. Усе залежить від…
— Від чого?
— І від вас теж. Що ви робитимете? Підете в поліцію?
Я поволі похитав головою.
— Я не даватиму ходу цим фактам. Просто хотів знати… Для себе.
— Чому не заявите на мене в поліцію?
Я замислився. Добре запитання… Я не був певний, чи маю на нього відповідь. Ірене Ґудвік була вбивцею. Якими не були б її страждання, яких життєвих випробувань і провокацій вона не зазнавала б, це не давало їй права вбивати. Я знав, що з морального кута зору мав би передати Ірене Ґудвік на суд громадськості, а з правового — дозволити закону вершити її долю.
— Тієї ночі ви врятували моє життя, — сказав я.
То була правда, але не вся. Я втомився. Почувався виснаженим аж до спинного мозку. Мав того досить. Хай мертві спочивають з миром, а живі хай простують далі життям, проживаючи його, як уміють. Я відчував дихання Ніни Гаґен на своєму обличчі, відчував її збудження, коли вона масакрувала моє тіло. Я змирився з думкою, що помру. Я змінився. Та ніч змінила мене, переінакшила перспективу, змістила фокус. Надто багато жертв було в цій справі. Майя. Ганс Ґудвік. Ірене. Навіть Альвін Му, зрештою, став жертвою — його життя мало кривавий і болісний кінець. Ніна Гаґен теж мертва. Але мені тепер ввижалася не жінка, обличчя якої я бачив тієї ночі, коли вона померла, а юне дівча в нічній сорочці на пустельній лісовій дорозі. Дівчинка з великим пальцем у роті, яка незворушно дивилася на понівечені рештки авта.
— Та й навіщо знову ворушити біду? — додав я. — Усе скінчилося. Ви вже нікого більше не вбиватимете, правда ж? Загрози рецидиву немає…
Я мав ще й іншу причину, у якій навіть сам собі не наважувався зізнатись. Я бачив Ірене тієї ночі, коли вона ввійшла до кімнати, де Ніна Гаґен поволі мене вбивала. Я дивився на неї, не впізнаючи. Вона стояла немов у сяйві, і видалась мені чорним ангелом. Вона випромінювала якусь містичну, незбагненну силу. Я не забобонний. Я знав, що видиво — результат моєї черепно-мозкової травми, але забути його не міг.
Коли я підвівся — усе ще незграбний і штивний, — Ірене теж встала, щоб ввічливо провести мене до порогу. Тоді я поставив їй остання запитання, про яке невідступно думав, та вирішив про себе не запитувати. Однак раптом передумав.
— Ще одне, Ірене… Альвін… усе, що ви з ним зробили… Як ви змогли? Як ви змогли таке з ним поробити?
Я дивився на неї. Звичайна жінка у звичайній кухні, де весняні сонячні промені пробиваються навскоси крізь фіранки, а знадвору, з сусідського садка, долинають дитячі голоси. Уперше цього пообіддя, а може, уперше відколи я її знав, її погляд був відкритий, без тіні затаєності. Вона вже не мала більше що приховувати.
— То було легко, — мовила Ірене. — Я уявляла, що він заподіяв моїй дитині. Я весь час думала про Майю. Я думала про свою донечку.
Очі її враз наповнилися слізьми.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Небезпека рецидиву», після закриття браузера.