Читати книгу - "Гуляйполе"

— Твоя правда, Несторе, — погодився Петро і взяв склянку в руки. — Може й собі хлюпнеш та вже разом за зустріч?..

— Не можу, бо сьогодні вночі планується великий бій з біляками... Я маю тверезо оцінювати обстановку цього бою.

Петро вимушений був випити спирт сам. Нестор подав йому пляшку з ситром, кусень сала, цибулину, хліб та кілька цукерок.

— Загризай... І не хмелій. Бо жах не терплю п'яних! Я їх засікаю до смерті ось цією нагайкою, — "батько" вийняв з-за халяви правого чобота міцно сплетену сирицеву нагайку зі свинцевою кулькою на кінці й також поклав її перед Вусатенком.

Спирт якось дуже швидко дійшов до мозку, й Петро відчув, що хмеліє: голова паморочиться, а язик задерев'янів. Аби не сталося з ним гіршого, прагнув, поки ще при здоровому глузді, з'ясувати, чого ж від нього хоче цей неврівноважений селянський полководець.

— Гадаю, Несторе, не для частувань мене викликав, — сказав Вусатенко.

— Звісно, ні, — відповів Махно. — Я чув, що ти у німців навчився водити різні авто.

— Навчився. Твоя правда.

— Тоді поганяй на завод Кернера. У нього є авто "Форд". Я напишу синові Кернера — він там головним інженером, щоб цю машину відлагодив і передав тобі. Коли будуть лагодити, стеж за ними..., аби чогось злого не утнули. Словом, щоб "Форд" був на ходу через два дні.

До кабінету зайшла якась жінка, одягнена в чорну шкірянку і в такі ж штани, взута була в хромові червоні чоботи. В руках вона тримала нагайку. Від неї пахло дорогими парфумами і кінським потом. Мабуть вона тільки-но зіскочила з сідла. Проте трималася рівно й бадьоро.

— А ось і моя матінка Галина, — сказав Нестор і тут же додав, звертаючись до жінки: — Галю, це — Петро Вусатенко, з ним я ще до революції працював на заводі Кернера. Він недавно повернувся з німецького полону, де й навчився водити авто. Отже, ми з тобою наступної неділі проїдемося по Гуляйполю у "Форді". Зараз я напишу записку молодому Кернеру.

Нестор підсів ближче до столу, взяв ручку, вмочив її у чорнильницю й почав щось писати. А Петро тим часом непомітно зирив на Галину, про яку у Гуляйполі вже ходили цілі легенди як про бойову подругу "батька". Вона ходила в атаку на ворогів і рубала їх шаблею не гірше найвправнішого кавалериста. Як на Вусатенка, то Кузьменко була надто гарною, мав чарівна писанка. Її темні великі очі на тлі смаглявого обличчя палахкотіли вогнем безтурботної, запальної молодості. Вона зовсім не була схожою на ту, котра може когось убити — підкреслено тендітною й інтелігентною була вся її постава.

Нестор швидко закінчив писати свого папірця й передав його Петрові.

— Все... Чекаю, не затримуйся.

Вусатенко бадьоро вийшов на вулицю, хвацько плигнув у сідло свого буланого коня й пришпорив його. Поки що з ним було все гаразд. Та невдовзі відчув, як земля перед ним захиталася, засмикалася, мов у паралічі, і Петро, аби не впасти, підтягнув до себе повід. Додому приїхав без пригод, але йти у такому стані на завод до Кернера не наважився. А виконувати вказівку Махна потрібно було негайно. Послав Малашку за її братом. Денис не забарився.

— Візьми, шурине, цидулку Нестора й відвези її молодому Кернеру. А я прийду до нього завтра, — сказав і впав мертвим сном на ліжко.

"Форд" був відлагоджений завчасно, і Петро приїхав на ньому до штабу усміхнений та радий, що не підвів "батька". Той вийшов до машини у червоному мундирі, в чорних штанях — галіфе і без кашкета. Пасма довгого, трохи закрученого чуба спадали Нестору на його вузькі плечі, надаючи його обличчю мудрого і водночас простого вигляду. Вусатенкові вперше за багато років знайомства сподобався цей незрозумілий ніколи чоловік.

— Працює, Несторе Івановичу, як новенький, — відрекомендував "Форда" Вусатенко. Махно обійшов його навколо, помацав руками м'які сидіння, посидів на них і сказав:

— У сідлі зручніше.

— То, "батьку", треба звикнути, — заперечив Петро.

— Можливо... Виберу час — проїдемося вулицями Гуляйполя... Дивись мені, щоб не підвів цей іноземець.

— Усе буде гаразд, "батьку".

— Побачу... Якщо сподобається, то гайнемо на ньому на Одещину, куди планую поїхати з Галиною після весілля.

— Обов'язково поїдемо, "батьку".

До отаманового весілля готувалася вся повстанська армія. І не тільки вона. Відомості про цю знамениту подію в житті відомого селянського полководця дійшли аж до столиці більшовицької Росії.

...Москва. Кремль. Кабінет Леніна. Сюди "на чай" зібралися, щоб у невимушеній, домашній обстановці погомоніти за самоваром, керівники комуністичної партії, уряду, воєначальники. Стенографісток та жінок — більшовичок, у тому числі Надії Крупської, І неси Арманд, Олександри Коллонтай і навіть Клари Цеткін не було й близько. Словом, зібрався цілком чоловічий, згуртований ідеєю всесвітньої революції, колектив. Володимир Ілліч полюбляв такі "вечорниці", на яких можна було розслабитися, випити чарку — другу холодної горілочки, смачно закусити й говорити один одному, що збреде в голову, і за ці "промови" ніхто не