Читати книгу - "Нездоланний"

– Майкл не дістався до лінії збору на конвеєрі. Декілька речей просто не зійшлися докупи. Я намагаюся не звинувачувати його матір. Проте з нею було не все гаразд. Вона померла менше ніж за десять років.

– Що саме пішло не так?

– Ви щаслива людина, містере Ричере?

– Загалом, я не скаржуся. Просто зараз я почуваюся досить добре. Звісно, ви розумієте, це не стосується нашої з вами розмови на даний момент.

– За шкалою від одного до десяти, яким було ваше найгірше самопочуття?

– Десь біля чотирьох.

– А найкраще?

– Порівняно із теоретично найкращим самопочуттям за все життя?

– Мабуть.

– Близько дев’яти.

– Гаразд, чотири – найнижче і дев’ять – найвище. А як щодо вас, міс Ченґ?

Вона відповіла не одразу. Через якусь мить вона нарешті сказала:

– Найгірше, як я себе відчувала, я можу оцінити на трійку. Про найкраще я збиралася сказати вісім. Проте зараз, мабуть, скажу-таки дев’ять. Думаю, так.

Вона поглянула на Ричера в ту мить, коли це говорила, і зробила це якимось особливим поглядом, а сестра Мак-Кенна це помітила. Вона запитала:

– Ви спите разом?

Жодної відповіді.

– Люба, якщо ви спите разом, кажіть дев’ять без вагань. Так безпечніше. Але не вище. Десятка примушує їх хвилюватися. На цю мить у вас обох спостерігаються коливання від трьох-чотирьох у найгіршому випадку до пари дев’яток у найкращому, хоча одна з дев’яток є швидше вісімкою, проте ми із вами занадто виховані, щоб це стверджувати. Але ж ви розумієте, до чого я веду. Ви нормальні люди. Якби ваші оцінки коливалися від двійки до сімки, це усе одно було б у межах нормального, проте я тоді б сприймала вас, як занадто сувору та стриману пару. Ви мене розумієте?

Ченґ кивнула.

– А тепер уявіть, що ваша стрілка застрягла на нулі. І вона взагалі нікуди не рухається. Нуль унизу та нуль угорі. Це про Майкла. Він народився уже нещасним. Народився без будь-якої можливості бути щасливим. Навіть без самого уявлення, що таке щастя. Він не здогадується, що воно десь є.

Ченґ запитала:

– Це тепер якось називається?

– Тепер усе якось називається. Пітер і я постійно це обговорювали. Проте жодна з цих назв нам не підійшла. Мені подобаються старомодні визначення. Я звикла називати це явище меланхолією. Але й це звучить занадто невиразно та пасивно. У Майкла є глибина почуттів. У нього просто немає варіацій цих почуттів. Ви відчуваєте радість чи пристрасть, і він відчуває те саме сильне відчуття, проте воно все одно в нього наближається до нуля за цією шкалою. А ще він дуже розумний. Він абсолютно точно знає, що з ним відбувається. І результатом цього є безкінечні муки.

– Скільки йому років?

– Тридцять п’ять.

– Якими є зовнішні ознаки? З ним важко налагодити контакт?

– Навпаки. Ви й не помітите його присутності. Він дуже тихенький. Він виконує всі вказівки. Він майже не розмовляє. Може днями сидіти, просто втупившись кудись, кусаючи губу, тоді як його очі бігають туди-сюди. А ще він може сидіти за комп’ютером чи бавитися телефоном. Він не проявляє агресії. Ніколи не засмучується, бо такий стан передбачає наявність цілого ряду емоцій.

– Він може працювати?

– У цьому частково і полягає проблема. Він мусить працювати для того, щоб мати змогу претендувати на житло. Такі умови. І він може працювати. Є певні речі, які добре йому вдаються. Але люди вважають, що від нього може бути лише шкода. Вони не люблять бути поруч із ним. Продуктивність різко знижується. Зазвичай його просять піти геть. Тож він переходить від однієї програми до іншої.

– Де він зараз мешкає?

– Просто зараз – ніде. Він зник.

Цієї миті в кімнату зайшла майбутня наречена, яка шукала свою матір. Тонка сорочка зверху бікіні. Племінниця Пітера Мак-Кенна. Кузина Майкла Мак-Кенна. Навіть зблизька вона все одно аж сяяла зсередини. Вона світилася. Вона мала майже ідеальний вигляд. Про неї піклувалися до пологів, після пологів, у перинатальний період, потім огляди педіатра, поживне харчування, освіта, ортодонтія, канікули, коледж, аспірантура, наречений – усе, що тільки можна. От її шлях до конвеєрної стрічки пройшов як треба. Американська мрія. Видатні досягнення. І вона виглядала щасливою. Вона не виглядала дурненькою чи перезбудженою, не сміялася без причини і точно не була безголовою. Випромінювала лише глибокій спокій та задоволення. Залишивши при цьому трохи місця для захвату. Її шкала коливалася десь між шісткою та десяткою. У неї було все те, чого бракувало її кузену.

Сестра Мак-Кенна вийшла разом із донькою знову до басейну. Вона пообіцяла повернутися якнайшвидше. Ричер та Ченґ тихо сиділи в кабінеті, який починав поринати в сутінки. До них долинали звуки вечірки, трохи приглушені стінами та великою відстанню. Плескіт води, крики і дзенькіт бокалів, а ще гомін розмови. Ченґ сказала:

– Нам слід зателефонувати Вествуду в Лос-Анджелес. Ввести його