Читати книгу - "На другому березі (збірник)"

не гріх, а пісня богомільна оте, що в серці тужно палить. Сердець молебень відспівавши, відходиш, мов коротка казка. І так було й так буде завжди: об’явлена кохання ласка. 15 серпня 1936 ЗОЛОТОМОРЕ Йде дощ малин. Племена бджіл шаліють. Струни світла поторгані. Приїхали посли з золотоморя. Квартет долонь — два спутані акорди. Мряки мітли. В червоний ягід дощ в’їжджає білий кінь. Про зорі мовлять посли, та їхня мова нам незрозуміла. Колись давно співала неня про золотоморе, підводне царство, де ночує сонце в білих віллах у зливі світла. Їде віз — колеса сьомизорі. Це від’їзд дня. Струна долоні грає. Тихне в стиску. Червона молодість малини звільна попеліє. Поволі входиш в сон, немов вертаєшся в колиску, перина моху на постелі лісу. Тіні віял. В устах зорі тростини флейти. Ніч квітчає чола, законам пристрасті слухняні. Дуб святий. Мчить ланя. Лежиш на хутрі ночі тепла й вірна. Мудре коло життя довершено. За смерть сильніше лиш кохання. 24 травня 1936 РУНО Поїдемо удвоє по закляте руно. З долоні вітру, що прощався з нами, грудка погаслої зорі упала, мов дарунок. Вперед! Сім миль кохання і остання — смутку. В завії образів поезія і буря. Дороги стрічка зв’язана у сонця вузол. Клонюсь тобі, о пані кучерявих куряв, що дзвониш диском літ, струнка епічна музо! Два коні з снігу й піни й дно кохання темне, моє життя взяла ти в пальці, мов балончик, і аж на п’ятій милі спочиватимемо на лопуховім листі молодого сонця. Лілеї з молока і співу над проваллям, де кубляться й булькочуть сонні трясовини. Ось восьма миля смутку і уста, що палять хмільніше від зорі й коротше від хвилини. 8 січня 1936 МОЛИТВА ЗА ДУШІ ТОПІЛЬНИЦЬ Ми — зводники дівчат, коханці перемовні, ми, що любок міняли, мов квітчасті мушлі, за тих, що нас поїли дурманом любовним, за наших жертв молімось, нещасливі душі! На дні слизький і мокрий місяць — шлюбний перстень, і сонце тут холодне, мов загаслий камінь. Танечниці підводні, наші давні сестри, дельфінів обіймають мертвими руками. О ти, що стелиш море зорями і мохом, у небо не бери дівчат з цвітучих мушель, зішли найбільшу ласку — забуття усього, в коралі заміни топільниць білі душі! 17 грудня 1935 ПОСЛИ НОЧІ Причалив човен сонця в пристань — у вікно на дубі — і кинув на прощання сім червоних весел. Стовпи струнких тополь підперли небо. Мовкнуть губи. Прийшли посли від ночі. Чи поїдеш, юний тесле? Де соковиті грона зір плекає брат твій — ідол — у винницях на хмарах, у саду із плахт плавучих, коли калина ввечорі засмаглюється блідо,