Читати книгу - "Любов у спадок"

як робила це багато років тому, коли тут височіли тільки дикі скелі та лісові звірі блукали пагорбами. Еріка мимоволі задивилася на могутню спокійну річку, що розтинала широку рівнину навпіл. Весняна повінь іще не цілком спала, й подекуди Клайд ще не ввійшов у свої береги — на тім березі в заболочених низовинах поблискувала вода.

Еріка радісно скрикнула: внизу, просто під нею, була переправа. Вона знову вдарила гніду кобилку п’ятами з боків, пускаючи стомлену бідолаху галопом. Щось усередині кричало: «Швидше! Швидше!» — підганяло вперед. Їй знов поталанило — пором стояв біля цього берега, поблискуючи мокрою від дощу палубою.

Двоє поромників сиділи під накриттям, ретельно налягаючи на гарячу кашу, насипану в кострубаті глиняні миски, які вони тримали просто на колінах. Зважаючи на їхні ліниві пози, перевозити вони сьогодні більше нікого не збиралися: пасажирів не було.

— Агов! — гукнула Еріка, під'їжджаючи до них. — Добридень.

Обоє шотландців байдуже оглянули її з голови до ніг і знову взялися до своєї каші. Ще міцний старий і жилавий, зважаючи на зовнішню подібність, його дорослий син, не звертали на неї жодної уваги. Вони зосереджено жували й похмуро дивилися сірими однаковими очима на річку. Дівчина трохи зніяковіла від такого прийому, та все-таки набралася хоробрості й попросила:

— Ви не могли б перевезти мене на той берег? Це дуже терміново. Я заплачу…

Вона затнулася під глузливим поглядом старого.

— Леді, хіба ви не бачите, що крім вас нікого нема? — піднімаючи засмальцьований берет, промовив поромник. — Ми не возимо по одному. Приходьте завтра вранці.

— Але мені конче потрібно перебратися туди саме зараз! — розгублено пояснила Еріка. — Зрозумійте, це терміново… І дуже, дуже важливо для мене!

— Нічого не вдієш, леді, — незворушно відгукнувся старий. — Ми не подамося такої негоди через річку.

Еріка у відчаї озирнулася. Але беріг був зовсім порожній — ніхто не хотів переправлятися через Клайд.

— Слухайте-но, я справді можу заплатити вам, — уже наполегливіше повторила вона.

Дівчина зіскочила з коня й нахабно рушила під накриття до перевізників. Ті обвели її здивованими поглядами, ніби щойно побачили.

— Панянко, — пояснив досі мовчазний син поромника, — незабаром зовсім смеркне. А ви плавали коли-небудь через Клайд навесні в сутінки? Так ще й під дощем… Не дуже приємна це була б мандрівка, скажу я вам.

Старий схвально реготнув, та Еріку це тільки розлютило.

— Скільки коштує переправа? — різко запитала вона.

— Два пенні, — чвякаючи, повідомив їй молодий поромник.

— А якщо я запропоную вам утричі більше? — гордовито мовила дівчина.

Це подіяло. Обоє шотландців раптом перестали жувати й зацікавлено втупилися в неї.

— Тобто це буде… — заворушив губами старий, загинаючи кострубаті мозолясті пальці.

— Шість пенні замість двох, як ви зазвичай берете, — випередила його Еріка.

Шотландець із докором глянув на неї. Видно, він взагалі не любив поспіху. Старий пильно вдивився в її напружене поблідле обличчя й знову відвернувся.

— Ні, замало, — пробурчав поромник.

Еріка зрозуміла, що він просто торгується.

Бісів старигань! Вона заскрипіла зубами й назвала нову ціну:

— Вісім!

Перевізник ще зацікавленіше глянув на неї, але промовчав. Його син затамував подих.

— Я плачу шилінг, і ви перевозите мене негайно, — жорстко сказала Еріка. — І жодного пенні більше.

Їхні очі так покруглішали, що стало очевидно: за таку платню на цьому поромі ще не їздив ніхто. Дівчина тяжко зітхнула. Це всі гроші, які вона має. Якщо шотландці погодяться, то муситиме подорожувати до Едінбурга голодна. Хіба що продасть драного плаща, отриманого від Якова… Але буде набагато гірше, подумалося їй, якщо вони не погодяться.

— Ну що ж, коли не боїтеся… По руках! — швидко сказав син, підхоплюючись із місця.

Старий осудливо знизав плечима, підвівся й обережно потис її маленьку долоньку.

— Гроші наперед, — приречено заявив він.

Еріка вийняла з кишені срібну монетку й продемонструвала її чоловікам.

— Віддам, коли відчалимо від берега.

Старий поромник гмикнув, але мовчки подався готувати пором до відплиття. Тепер у його поведінці відчувалася повага. Еріка боязко скосила око на цю дивну споруду, яка гордовито йменувалося поромом. Великий пліт із грубих колод, перев'язаних мотузками, з настеленою абияк палубою, бортики обгороджені тією ж таки мотузкою… Цей хисткий плавзасіб ходить через таку величезну річку? Крізь сиву завісу дощу ледве мріла груба линва, натягнута впоперек Клайда, яка ближче до середини річки поринала у воду. Вона що, й справді попливе на цьому?! Кобила, куплена в циркачів, нервово струснула головою, ніби опираючись тому, щоб її втягували в цю небезпечну гру.

Шотландці відв'язали незграбне громаддя плоту й відіпхнули його від берега.

— Ну ж бо, панянко, чого стовбичите! Пливете, чи як?

Еріка здригнулася. Їй раптом стало страшно лізти на цей мокрий пором. Вона озирнулася, ніби шукаючи шляхів до відступу, й раптом її погляд затримався на темних крапках, які швидко переміщалися шляхом. Холонучи, непорушним поглядом вона втупилася в той бік. Так і є. Вершники! Сумнівів не було — до річки рухався великий загін.

Вона щосили смикнула за повід, тягнучи конячину, що впиралася, на пором. Хвалити Бога, старий поромник клопотався біля незграбного кермового весла, котре ніяк