Читати книгу - "Шалена"

До зали заходить чоловік. Це не Ніно. Він сідає на протилежному кінці стійки та замовляє чистий віскі. Крутиться на стільці. Грається телефоном. За чоловіком на стіні прекрасна позолочена картина: жінка із закинутою головою й лебідь на тлі яскравого заходу сонця. Сонце сипле на блискуче небо свої промені, що зливаються в золотаво-оранжеве сяяння. Мереживні кучерики хмар. Жінка роздягнута, з оголеними грудьми, гарна, волосся розвівається, рот відкритий. На ній лежить лебідь, граційний, величний, розкривши крила. Лише коли я прикінчую мартіні, до мене доходить, що лебідь ґвалтує жінку. Я почула цей міф на каналі «Хісторі»: жінка – це Леда, а лебідь – це Зевс. Це збіса огидно. Мене раптом занудило.

Дивлюся на порожній прохід. Озираю кімнату: тихо, порожньо. Спостерігаю за секундною стрілкою на «Ледіматіку» Бет. Тік-так, тік-так. Час повзе ох як повільно. Він сповільнюється й зупиняється, як на м’яких годинниках Сальвадора Далі. Кольори навкруги – олійні фарби. Вікна, меблі, столи й стільці – все намальоване. Двовимірне. Нічого не ворушиться. І я знаю, що Ніно не прийде. Тому він і відправив мене чекати. Бо не прийде.

Приходжу до тями. Чорт.

– Можна скористатися вашим телефоном? – питаю в бармена. – Я хочу зателефонувати в номер.

– Звичайно, мадам. – Він передає мені слухавку. Вихоплюю її й тицяю по цифрах: 1012. Слухаю гудки, поки вони не закінчуються, й телефоную знову. Нічого. Можливо, він уже йде сюди. Та я чомусь знаю, що ні. Розраховуюся за напій і вибігаю з бару, біжу коридором і сходами нагору. Що, як він спустився ліфтом і ми розминулись? Дістаю картку й відчиняю двері.

– Ніно? – гукаю я.

Речей Ніно в номері немає: немає одягу, взуття, нашої сумки. Апартаменти порожні. Я прочісую кімнати в пошуках валіз, розчиняю шафи, зазираю під ліжка. Висуваю шухляди й шукаю гроші. Перевіряю всі столи, сподіваючись знайти талон на «ламбо». Нічого. Все зникло.

Дідько.

На тумбочці лежить капелюх Ніно – чорний, крислатий, з рельєфною стрічкою. Беру його в руки. Він пахне Ніно. Це єдиний доказ того, що він взагалі тут був. Хапаю телефон, валюся на ліжко, викликаю консьєржа.

– Паркувальника, будь ласка.

Мене з’єднують.

– Вітаю, це номер 1012. Наша машина на місці?

Пауза.

– Вибачте, мадам, але ваш чоловік щойно забрав машину…

– Зрозуміло, – кажу я та кладу слухавку. – Чорт.

Біжу до вікна, відчиняю його, визираю на вулицю. Там прохолодно й дощить. Під вікном стоїть червона «ламбо», з неї виходить паркувальник. Ніно там, з валізами й грошима.

– Ніно! – кричу я. Він відчиняє дверцята. Він не дивиться вгору.

Скидаю підбори й вибігаю з кімнати, мчу коридором. Не можна дозволити цьому вилупку втекти. Ліфт надто повільний. Завертаю на сходи. Збігаю ними, спотикаючись, затинаючись. Пробігаю повз стійку адміністрації, намагаючись ні з ким не зустрічатися поглядом. Чоловіки підіймають очі й витріщаються. Метью всміхається, коли я пролітаю повз нього. Грьобаний Ніно. Кляті чорти. Я справді вважала, що в нас є майбутнє. Я думала, між нами щось особливе. Швейцар низько вклоняється, відчиняючи мені двері.

Я опиняюсь на вулиці. Стіна дощу. Я спізнилася на дві секунди. Нігті дряпають багажник «ламбо» якраз у ту мить, коли Ніно втоплює педаль газу в підлогу. Я біжу й біжу, щосили, краплі дощу боляче б’ють в обличчя, стікають по шиї, морозять спину. Машина мчить геть по Пікаділлі. Його потилиця. Блискуче чорне волосся. Він навіть не озирнувся. Його дурний капелюх досі в мене в руках. Я кидаю його йому вслід, потім сідаю в калюжу на асфальті й ридаю. Отак-от! Він поїхав. Можна забути про пропозицію. Забути про план. Тепер тільки я, наодинці із собою, самотня, знову сама. Немає навіть Бет, щоб можна було ненавидіти її. А всіх інших я повбивала.

Нігті здирають шпалери, прохолодні й гладенькі, вздовж нескінченного коридора. Ноги, здається, самі несуть мене. Нарешті я бачу двері номера. Спираюся на одвірок, вовтузячись із замком. Ключ-картка клацає, і блимає маленький зелений вогник. Заходжу всередину. Все таке саме, як і було, тільки трохи інше. Пікселізоване, як у відеогрі. Від сліз я бачу все розмитим. Раптом стає дуже тихо. Номер видається завеликим. Увесь цей простір – невже тільки для мене? Гепаюся на канапу. Ошелешена. Приголомшена. Що мені робити тепер? Далі лишатися тут я не можу. Повернутися до квартири нечупар я теж не можу. Вони ніколи не пустять мене, навіть якщо я благатиму. Згадую свою стару кімнату в Арчвеї… Цікаво, як там тепер, коли все моє повиносили? Порожнє місце на стіні там, де був постер Ченнінґа Тейтума. Брудний прямокутник замість нього й рештки липкого пластиліну по кутках. Цікаво, що з ним тепер? Закладаюся, нечупари викинули його разом із секс-іграшками. На підлозі нове відро для дощової води. Моїх речей там не буде, але в іншому, думаю, все лишилося таким самим: той самий старий матрац, ті самі старі килими, ніби я ніколи й не їхала, ніби нічого й не змінилось. Можливо, нічого й не змінилося й усе це тільки в моїй голові?

Сицилія вже почала тьмяніти, розчинятись, як поганий сон… Беру телефон Бет і гортаю фотографії. Я з Ерні. Моє селфі зі священиком. Тіла під дощем. Це таки було! Я не божеволію. Притискаю до грудей червону оксамитову подушку і схиляю на неї голову.

Ніно не вимкнув телевізор. Це канал цілодобових новин: «Бі-бі-сі ворлд». Йде сюжет про міграційну кризу: Сирія, Кале, табір біженців на Лампедузі. Звук притишено, але на червоній стрічці внизу екрана напис: «Екстрене повідомлення: експерти підтвердили, що зниклу картину Караваджо “Різдво зі святим Франциском і святим Лаврентієм” знайдено. Вона постраждала під час пожежі на одній із вілл у Таорміні, Сицилія. ФБР шукало цей шедевр Караваджо вартістю 30 мільйонів доларів із 1969 року, відколи картину вкрали з каплиці Сан-Лоренцо, Палермо».

Я спалила тридцять мільйонів доларів? Я кричу.

Підбігаю до екрана, накидуюся на нього й зриваю телевізор зі стіни. Він падає на килим. Він виривається з розетки. Я стрибаю, стрибаю, стрибаю по екрану: ХРУСЬ, ХРУСЬ, ХРУСЬ. Я нахиляюся, тримаючись руками за коліна, відсапуюсь. Тридцять мільйонів доларів? Тридцять, сука, мільйонів? Розчиняю мінібар і беру пляшечку джину «Бомбей апфір». Це пляшка блакитна чи сам джин? Вихиляю одним ковтком. Не дуже смачно. Мені вже краще.

Телефон Бет