Читати книгу - "Віннету ІІ"

Після полювання Віннету зібрався до племені навахо, щоб умовити їх укласти мир з індіанцями ніхора. Я збирався їхати разом з ним, але доля розпорядилася інакше: за два дні до від’їзду ми зустріли людей, які перевозили каліфорнійське золото. Спершу караван перелякався, опинившись в оточенні кількох сотень червоношкірих, але вони відразу заспокоїлися, почувши імена Віннету і Вбивча Рука, добре відомі навіть у тих місцях, і звернулися до мене з проханням відпровадити їх за хорошу винагороду до міста Форт-Скотт[67]. Мені не хотілося розлучатися з Віннету, але він, гордий за мене і за мою добру славу, наполіг, щоб я допоміг людям, які так мені довіряли. А вже з Форт-Скотт я міг проїхати до прерії Ґревел, на захід від Міссурі, і відшукати там Віннету, який хотів відвідати в тих краях свого старого друга Вогняну Руку.

Тож мені довелося послухатися друга й відпровадити караван. Нам вдалося щасливо дістатися до Форт-Скотт, хоча дорогою на нас чекало чимало небезпек. Я впорався з ними самотужки і не раз оцінив рушницю старого Генрі і коня, подарованого Віннету.

Далі я поїхав через Канзас і Небраску, де раніше тікав від індіанців. Віннету попередив мене, що там саме знайшли нафту, а власника родовища звати Форстер. І що неподалік є магазин, де я зможу купити собі все, що треба. Тому я відхилився трохи від шляху, щоб придбати потрібні мені речі й поповнити запас набоїв, який спустів за час моєї подорожі. Найближче до мене був Нью-Венанґо, розташований, як я знав, в одному з численних ярів, що їх там зазвичай перетинає потічок, що потім безслідно зникає в гірських ущелинах. Я довго їхав по рівнині, до болю в очах вдивлявся в далечінь, але не побачив нічого схожого на яр.

Я вже майже втратив надію знайти селище до ночі, коли раптом кінь заіржав, попереджаючи мене про наближення людей. Натягнувши повіддя, я зупинив коня й озирнувся: два вершники мчали до мене зліва. Через якийсь час вони наблизилися, і я зміг роздивитися, що одним із них був хлопчик, а це в прерії було незвично. Я запхав назад у кобуру револьвер, який про всяк випадок дістав, коли тільки побачив дві цятки на горизонті.

Може, це були поселенці, які на свій страх і ризик захопили порожні землі і тепер вимушені постійно боротися з індіанцями, на чию територію вони зазіхали? Або багаті мешканці півночі, які вирушили на пошуки пригод, щоб задовольнити власне марнославство? А може, це «дух прерій» із легенд червоношкірих, який вночі виїздить на баскому огирі, а вдень перетворюється на різні дивні постаті, щоб заманити блідолицих у згубні місця. А хлопчик — це заручник, якого викрали?

Я оглянув себе й переконався, що більше схожий на волоцюгу, ніж на джентльмена. Мокасини давно подерлися, штани були вкриті товстим шаром жиру, бо я перейняв звичай мисливців використовувати їх за їжею замість серветки. Потерта шкіряна куртка висіла на мені мішком і, хоча чудово захищала від дощу й вітру, виглядала не надто елегантно. На голові була колись розкішна боброва шапка, але з часом вона розтягнулася й витерлася, наче її топтало копитами стадо бізонів.

На щастя, я був між Блек-Гілс і Скелястими горами, а не в театральній ложі. Я ще не встиг завершити огляд, коли вершники наблизилися до мене. Хлопчик на знак привітання махнув хлистом і вигукнув тонким дзвінким голосом:

— Доброго дня, сер! Що ви так ретельно шукаєте на собі?

— Здрастуйте, юначе! Ця куртка давно вже замінює мені лати, ось я й намагаюся привести її до ладу, щоб ваш уважний погляд ненароком не поранив мене.

— Хіба на вас не можна дивитися?

— Чому ж, звичайно, можна. Але тоді я сподіваюся, що й мені буде дозволено дивитися на вас.

— Лицар у бобровому шоломі і шкіряних латах гідний поваги. Можете підняти своє моторошне забрало й дивитися на мене досхочý.

— Дуже дякую. Але ви чисті та охайні джентльмени і добропорядні громадяни, тоді як я… — не закінчивши, я підняв мустанга на диби і змусив його розвернутися на задніх ногах. — Роздивіться мене з усіх боків. Подобається?

— А ось це моя візитна картка, — розсміявся хлопчик і теж здибив коня. — Ось ми і привіталися. А тепер скажіть, чи подобаюся я вам?

— Дуже. Маю визнати, що в прерії й на коні ви маєте непоганий вигляд. А я?

— Ви теж були б нічого, якби поміняли костюм, а поки що до вас страшно навіть наближатися.

— Дивно, у такого обдертого вершника — і такий прекрасний кінь, — зневажливо пробурмотів супутник хлопчика. Я пропустив повз вуха образу і відповів хлопчикові, який видався мені більш вихованим.

— Ваші побоювання справедливі, сер. На виправдання я можу сказати тільки те, що прибув із місць далеких і диких.

— Диких? Значить, ви тут чужий?

— Настільки чужий, що цілий день марно шукаю номер потрібного мені будинку.

— Тоді йдіть за нами, і ви переконаєтеся, що ці місця не такі вже й дикі.

Він пустив коня спочатку риссю, а потім галопом. Ластівка, хоч і була на ногах від світанку, мчала слідом із незвичайною легкістю. А коли хлопчик взявся шмагати свого коня, розумна тварина відчула, що це своєрідне змагання, і полетіла, як вітер. Відставши від нас, маленький вершник зупинився й вигукнув:

— У вас чудовий кінь, сер! Може, продасте його?

— Ні за які гроші, — відповів я. — Цей кінь так часто рятував мені життя, що я не продам його нізащо.

— Я бачу, його об’їжджали індіанці, — зауважив хлопчик, зі знанням справи розглядаючи скакуна. — Звідки він у вас?

— Від