Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

та О'Ніла федеральний уряд функціонував безперебійно: він дотримувався визначених термінів, бюджети схвалювалися, робота уряду не припинялася жодного разу, а погрози «забалакати» прийняття того чи іншого закону були рідкісними. Кардинально важливими законами, щодо яких Рейган з О'Нілом та їхні прихильники не знаходили спільної думки, але щодо яких було досягнуто компромісу, стали закони про зниження податків, реформування федерального податкового кодексу, імміграційну політику, реформу системи соціального забезпечення, зменшення невійськових витрат, а також збільшення витрат на оборону. Хоча кандидатури, висунуті Рейганом на посади федеральних суддів, зазвичай не подобалися демократам і вони блокували затвердження деяких із них, президенту все ж таки вдалося призначити більш як половину федеральних суддів, включно із трьома з дев'яти суддів Верховного Суду.

Але з середини 1990-х років здатність до політичного компромісу почала зменшуватися, і особливо помітно це стало близько 2005 року. Компромісу не вдавалося досягти не лише між двома основними політичними партіями, а й між радикалами та поміркованими фракціями всередині кожної партії. В першу чергу це стосувалося Республіканської партії, радикальне крило якої під назвою «Чайна партія» під час праймеріз протидіяло поміркованим республіканцям, виставляючи проти них власних кандидатів, бо цим республіканцям вдавалося досягати компромісу з демократами. У підсумку Конгрес складу 2014-2016 років ухвалив меншу кількість законів, аніж будь-який інший Конгрес у новітній американській історії, із запізненням затверджував бюджет і спричиняв (або посилював) загрозу припинення роботи уряду.

Як приклад руйнування здатності до компромісу варто згадати обструкціонізм, а також блокування призначення висунутих президентом кандидатур. Обструкціонізм є тактикою, дозволеною в Сенаті згідно з його регламентом (не прописаним у конституції), коли меншість сенаторів (або якийсь один із них), не погоджуючись з тим чи іншим законопроектом, виступають годинами поспіль або погрожують це зробити з метою нав'язати компроміс або взагалі зняти законопроект з обговорення. (Рекорд було встановлено в 1967 році, коли промова тривала безперервно понад добу (фото 9.10).) Регламент Сенату дозволяє перервати обструкціоніста, але не простою більшістю, а кваліфікованою, тобто голосами 60 сенаторів зі 100. Фактично, обструкціонізм дає змогу впертій і рішучій більшості, яка не має можливості перемогти голосуванням, нав'язати компромісне рішення, тоді як завдяки голосуванню кваліфікованою більшістю можна перервати балакунів і уникнути необхідного їм компромісу.

Попри очевидний потенціал для зловживання владою (коли обструкціоністи підштовхують до паралічу урядової діяльності, а голосування кваліфікованою більшістю — до тиранії), ця система працювала більш-менш ефективно впродовж майже всієї американської історії. Меншість і кваліфікована більшість усвідомлювали потенціал для зловживань і рідко вдавалися до обструкції, а ще рідше — до примусового припинення виступу балакуна голосуванням 60 до 100. За роки правління наших перших 43 президентів і протягом перших 220 років функціонування конституційного уряду Сенат Сполучених Штатів не затвердив загалом лише 68 президентських кандидатур на урядові посади через діяльність обструкціонерів. Та коли 2008 року президентом обрали демократа Обаму, республіканські лідери заявили про свій намір блокувати всі його пропозиції. Це призвело до блокування 79 кандидатур Обами шляхом обструкції протягом лише чотирьох років — це більше, ніж за всі попередні 220 років. Демократи відреагували тим, що скасували вимогу про кваліфіковану більшість для схвалення президентських кандидатур (окрім висуванців на посади суддів Верховного суду), таким чином забезпечивши заповнення державних посад, але водночас послабивши дію запобіжника, передбаченого для незадоволеної меншості.

Обструкціонізм є просто найбільш радикальним і найменш вживаним способом заблокувати затвердження президентських висуванців. Під час другого президентського терміну Барака Обами із 2012 по 2016 рік контрольований республіканцями Сенат затвердив найменшу кількість президентських кандидатів на посади суддів з початку 1950-х і найменшу, починаючи з XIX століття, кількість кандидатів на посади суддів Апеляційного суду (суд, вищим за який є лише Верховний суд). Найбільш поширеною тактикою блокування призначень була відмова включити розгляд кандидатури до графіка роботи сенатських комітетів; друге місце посідає відмова внести до графіка роботи Сенату голосування його повним складом за кандидатуру, яка вже була погоджена відповідним сенатським комітетом. Наприклад, один претендент на посаду посла так і не зміг приступити до виконання своїх обов'язків, бо помер, прочекавши два роки голосування щодо свого призначення, яке постійно відкладалось. Блокувалося навіть заповнення посад значно менш впливових і суперечливих, аніж посада судді чи посла. Один мій приятель, висунутий на другорядну посаду в Національному управлінні досліджень світового океану та атмосфери, зняв свою кандидатуру, коли її так і не затвердили впродовж року.

-

Чому ж руйнація здатності до політичного компромісу пришвидшилася впродовж останніх двох десятиліть? Окрім іншого негативу, який спричиняє ця тенденція, вона ще й живиться сама від себе, сама себе посилює, бо змушує людей поміркованих і неконфліктних відмовлятися від державної служби та обрання до Конгресу, таким чином ширше відкриваючи шлях нездатним до компромісу ідеологічним демагогам. Двоє моїх друзів, респектабельних сенаторів, які не раз переобиралися до Сенату США і які, здавалося, мали гарні шанси на чергове переобрання, вирішили натомість вийти на пенсію, бо їх дедалі більше пригнічувала політична атмосфера в Конгресі. Я запитав у членів Конгресу та людей, добре обізнаних з механізмом його функціонування, про причини такої тенденції, й отримані від них пояснення дали змогу виокремити три чинники.

Одне пояснення полягає в тому, що ціна виборчої кампанії збільшилася в астрономічних пропорціях, і в підсумку роль фінансових спонсорів дуже сильно зросла. Деяким кандидатам на високі посади вдається фінансувати свою кампанію за рахунок великої кількості крихітних пожертвувань, тоді як іншим доводиться покладатися на невелику кількість значних пожертвувань. Зрозуміло, що великі спонсори виділяють кошти політикам заради досягнення своїх конкретних цілей і тому підшукують саме таких кандидатів, які будуть такі цілі проштовхувати. Вони не надаватимуть фінансової допомоги поміркованим, схильним до компромісу кандидатам. Один мій розчарований усім цим приятель написав мені: «З усіх проблем, які перед нами стоять, найбільш шкідливим був згубний вплив грошей на нашу політичну систему і наше особисте життя. Політики та результати їхньої діяльності скуповуються у значно ширших масштабах, аніж будь-коли раніше... Боротьба за політичні заробітки висмоктує час, ресурси та ентузіазм... Діяльність політиків підпорядковується грошам, стосунки між політиками погіршуються, тож вони навіть не бажають впізнавати один одного, зустрічаючись в аеропортах, коли літають на зустрічі зі своїми виборцями».

Оцей останній момент, на який вказав мій приятель, є другим потенційним поясненням: збільшення кількості внутрішніх авіаперельотів, які забезпечують швидкий зв'язок між Вашингтоном та усіма американськими штатами. Раніше народні представники працювали протягом тижня в Конгресі у Вашингтоні; на вихідні їм теж доводилося залишатися у столиці, бо вони не встигали за ці дні з'їздити додому й повернутися назад. Їхні сім'ї жили у Вашингтоні, а діти