Читати книгу - "Звіробій"

Чим покривдила тебе гуронська дівчина, що ти її вбив? Що тепер скаже Маніту? Що скажуть ірокези? Ти не здобув слави, не скорив табору, не взяв бранців, не переміг у бою, не приніс скальпів — ти не домігся нічого! Але кров вимагає крові! Як би було тобі, аби вбили твою дружину? Хто пожаліє тебе, коли ти побиватимешся за матір'ю чи сестрою? Ти здоровенний, як сосна, гуронська дівчина — маленька, тонка берізка. Навіщо ти зламав її? Ти гадаєш, гурони забудуть це? Ні! Червоношкірі такого не забувають. Ніколи не забувають друга, ніколи не забувають ворога. Так їх учить Маніту. Чому ти такий жорстокий, блідолиций велете?

За все своє життя Непосида оце вперше був украй приголомшений; він аж ніяк не чекав такого навального й палкого нападу з боку індіянської дівчини. Щоправда, вона мала могутнього спільника, і спільником тим було його власне сумління. Дівчина говорила дуже зворушливо, з таким щирим, суто жіночим почуттям, що він не міг дати волю ницому гнівові. Ніжність її голосу робила ще вразливішими докори, породжені душевною чистотою і правдивістю. Як більшість людей примітивного мислення, Непосида мав індіянів за нижчих істот і помічав лише найгірші риси їхньої вдачі. Йому ніколи не спадало на думку, що існують загальнолюдські почуття, що найвищі принципи — хай навіть змінені на догоду звичаям та забобонам, але по-своєму не менш високі,— можуть керувати поведінкою людей, які живуть диким життям; що воїн, безжальний на полі бою, здатен піддаватися найніжнішим і найблагороднішим впливам у хвилини мирного спочинку. Одне слово, він звик дивитися на індіянів як на істот, лише трохи вищих за диких лісових звірів, і ладен був відповідно й поводитися з ними щоразу, коли якийсь корисливий мотив, а чи звичайна примха штовхали його на це. Втім, цей вродливий варвар хоч і був присоромлений докорами дівчини, проте нічим не виявив свого каяття. Замість скипіти чи бодай відповісти на просте й природне звертання Уа-та-Уа, він одійшов убік, як людина, котра вважає нижче своєї гідності встрявати в суперечку з жінкою.

Тим часом «ковчег» просувався вперед, і поки під деревами розгорталася сумна сцена із смолоскипами, він уже встиг вийти на чисте плесо. Плавучий Том неухильно скеровував баржу далі від берега, немов передчуваючи неминучість розплати. Ціла година минула в похмурій мовчанці, якої ніхто не бажав порушувати. Уа-та-Уа повернулася на свій сінник, а Чингачгук поклався спати на носі баржі. Не лягли тільки Гаттер та Непосида. Перший, як і досі, стояв біля стернового весла, а другий розмірковував про свій учинок з лихою впертістю людини, котра не звикла каятись. Проте невгамовний хробак точив йому серце. Саме в цей час Джудіт і Гетті досягли середини озера й, пустивши човника за течією, вмостилися в ньому здрімнути.

Ніч була тиха, хоч хмари заволочили геть усе небо. Пора бур ще не настала. Раптові шквали, що налітають у червні на північноамериканські озера, бувають досить відчутні, але лютують недовго. Цієї ночі відчувався лише звичайний плин важкого, насиченого вологою повітря, що струміло над верховіттям дерев і мовби вливалося в озеро, навіть не порушуючи його дзеркальної поверхні. Повітряні течії зумовлені тут переважно розташуванням горбів, тому навіть свіжі бризи стають нестійкі, а слабкі подуви нічного вітер-ця нагадують скорше примхливі зітхання лісу.

«Ковчег» кілька разів збивався з курсу, повертаючи носом то на схід, то навіть на південь. Але все-таки судно посувалось на північ. Гаттер не звертав уваги на ці несподівані витівки вітру, коли взагалі можна було говорити про вітер. Щоб зруйнувати підступні заміри ворога, досить було просто весь час пересуватись по озеру, не зупиняючись ні на хвилину.

Тепер старий занепокоївся трохи, думаючи про долю своїх дочок, а може, ще більше про долю човника. Та загалом невідомість його не вельми лякала, бо, як ми вже казали, він цілком покладався на розсудливість Джудіт.

Стояла пора найкоротших ночей, і незабаром глибока пітьма почала відступати перед першими проблисками світання. Якби споглядання красот природи могло вгамовувати людські пристрасті й приборкувати людську лють, цьому найліпше прислужився б краєвид, що неквапом розгортався перед очима Гаттера та Непосиди, коли ніч заступалася ранком. Ніжні барви, як завжди, хлюпнули по небу, розчинивши похмурий морок, але сонце ще не встигло залляти його променисто-сліпучим сяйвом, і тому все наоколо здавалося примарним. Красу й дивний спокій надвечір'я натхненно оспівали тисячі поетів. Та все-таки коли спадають сутінки, людині не навертаються такі легкокрилі, піднесені думки, як у ті хвилини, що передують сходові літнього — сонця. Ввечері панорама помалу зникає з очей, тоді як із світанням вимальовуються спочатку тьмяні, неясні обриси предметів, які чіткішають і чіткішають на врочистому тлі. Ми бачимо їх у чарівничому освітленні, яке не гасне з кожною миттю, а навпаки, яскравішає, зріє, набирається сили, аж поки з-за обрію випливе само променисте світило. Розлітаючись на ніч по гніздах, птахи перестають співати свої гімни, та ще задовго до сходу сонця вони починають вітати прийдешній день.

І життя глибоку радість будять на землі.

Але Гаттер і Непосида дивились на це видиво, не відчуваючи тієї душевної втіхи, яку воно дарує людям, чиї думки безгрішні, а наміри чисті. Тим часом вони не просто зустрічали світанок, вони зустрічали його за обставин, котрі мали ще дужче посилити його чари. Лише єдиний предмет, що виник з волі людини і вийшов з людських рук, які так часто псують найпрекрасніші краєвиди, бовванів перед ними. То був «замок». Все інше залишалося таке, яким його створила природа. И навіть це незвичайне житло, виринаючи з досвітнього мороку, здавалося казково гарним, вишуканим і мальовничим. Та наші глядачі цього не помічали. Їм неприступна була поезія, в своєму заскнілому себелюбстві вони давно вже втратили здатність будь-чим захоплюватись і навіть природу оцінювали з погляду своїх ницих зазіхань.

Коли досить розвидніло й можна було вже побачити, що відбувається на озері й надто на його берегах, Гаттер скерував «ковчег» просто до «замку», маючи намір осісти в ньому на цілий день. Там він сподівався зустріти дочок, а крім того, за грубими стінами легше було боронитися від індіянів.

Чингачгук уже виспався, й було чути, як Уа-та-Уа бряжчить у кухні посудом. До «замку» залишалося не більше милі, вітер віяв погожий, отже можна було доплисти під самим вітрилом. В цю мить у найширшій частині озера замаячів човник Джудіт; кинутий на волю течії, він плив на північ, обігнавши в темряві баржу. Гаттер узяв свою прозорну трубу й довго з тривогою дивився в неї, бажаючи впевнитись,