Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

ніколи не був здатний. Ви мені подобаєтеся, мій хлопчику. Можу посперечатися, гарний у вас стручок, о, ви справжній півень, я бачу. Ви — борець! Єґер! Ха-ха, чорт забирай, не довірив би я вам своєї дичини! Та послухайте, серйозно, що нам з усім цим робити? Світ повен старих покалічених бабів.

Вони нічого не зробили, тільки започаткували між собою древню масонську ліґу чоловічої чуттєвості.

— І послухайте, хлопче, якщо я колись зможу вам допомогти, ви можете на мене покластися. Єґер? О, Ісусе, це чудово! Мені подобається! О, мені подобається! Це значить, що в цієї дівчини є запал. Що? Врешті, знаєте, у неї є свій власний прибуток, скромний, скромний, але з голоду не дасть померти. І я залишу їй усе, що маю. Свідок — Бог, залишу. Вона заслуговує за те, що має запал, живучи у світі старих бабів. Сімдесят років я боровся, щоб звільнитися з-під спідниць старих бабів, і дотепер не зміг. Але ви — мужчина, я бачу.

— Я радий, що ви так думаєте. Мені, як правило, натякали, що я мавпа.

— О, так і мало бути! Дорогий мій, ким, як не мавпою, ви могли здатися старій бабі?

Вони розпрощалися найпривітніше, і до самого вечора Мелорз у душі сміявся.

Наступного дня він снідав з Коні й Гілдою водному надійному місці.

— Як шкода, що ми втрапили в таку огидну ситуацію, — сказала Гільда.

— Мене це вельми потішає, — сказав він.

— Думаю, вам варто було б утриматися від дітей, доки ви обоє не отримали свободи, щоб одружитися і народжувати дітей.

— Бог надто швидко роздмухав цю іскру! — сказав він.

— Думаю, Бог не має до цього жодного відношення. Звичайно, у Коні вистачить грошей для обох, але ситуація нестерпна. — Тоді чому ж ви так тривожитеся? — сказав він.

— Коли б ви були з її класу.

— Або коли б був у клітці в зоопарку.

Мовчання.

— Думаю, — сказала Гілда, — краще їй назвати зовсім іншого чоловіка як співвідповідача, а про вас взагалі не згадувати.

— Але я думав, що без мене там не обійшлося.

— Ідеться про процедуру розлучення. Він здивовано глянув на неї. Коні не наважувалася викласти йому план про Данкена.

— Не розумію, — сказав він.

— У нас є друг, який, мабуть, погодиться, щоб його вважали співвідповідачем, тому ваше ім'я немає потреби називати, — сказала Гілда.

— Ви маєте на увазі чоловіка?

— Звичайно!

— Але ж немає іншого чоловіка! — Він здивовано подивився на Коні.

— Ні, ні! — швидко сказала вона. — Тільки давня дружба, не любов, а просто так.

— Тоді чому ж йому брати на себе вину? Якщо він нічого від тебе не матиме?

— Деякі чоловіки — лицарі і не розраховують щось отримати від жінки, — сказала Гілда.

— Такий лицар випав і на мою долю, га? І що ж це за один?

— Друг, якого ми знаємо з дитинства, коли ми ще жили в Шотландії, художник.

— Данкен Форбс! — він сказав одразу, адже Коні розповідала про нього. — І як ви звалите на нього вину?

— Вони можуть зупинитися в одному готелі, чи вона навіть може поселитися в його квартирі.

— Здається, багато галасу даремно, — сказав він.

— Що ви пропонуєте? — запитала Гілда. — Якщо вирине ваше ім'я, ви не зможете розлучитися з вашою дружиною, а з нею, певно, краще не зв'язуватися.

— Саме так! — сказав він похмуро. Запала довга мовчанка.

— Ми можемо їхати негайно, — сказав він.

— Для Коні немає негайно, — сказала Гілда. — Кліфорда надто добре знають.

Знову чисто розпачлива мовчанка.

— Світ такий, як є. Якщо хочете жити вдвох і обійтися без переслідувань, доведеться одружитися. Щоб одружитися, вам обом треба розлучитися. І як ви це збираєтеся зробити?

Він довго мовчав.

— А як ви це пропонуєте зробити? — запитав він.

— Побачимо, чи погодиться Данкен фігурувати як співвідповідач, тоді ми повинні примусити Кліфорда дати Коні розлучення, а ви маєте зайнятися власним розлученням, і, доки не буде остаточного звільнення, ви обоє маєте триматися окремо.

— Це якесь божевілля.

— Ймовірно! А світ подивиться на вас, як на божевільних, чи ще гірше.

— Що гірше?

— Мабуть, як на злочинців.

— Думаю, я ще матиму можливість устромити свій кинджал ще хоч кілька разів, — усміхнувся він. Тоді замовк, видно, тамуючи злість. — Ну що ж! — зрештою сказав він. — Я на все згоден. Світ — це божевільний ідіот, і нікому не під силу його вбити, хоча я прикладу до цього всіх сил. Але ви маєте рацію. Ми маємо рятуватися, як тільки можна.

Він з приниженням, злістю, втомою і безпорадністю глянув на Коні.

— Моя любонько! — сказав він. — Здається, світ хоче насипати тобі солі на хвіст.

— Не насипле, якщо ми не дамося, — сказала вона.

Вона менше за нього заперечувала проти поступок світові.

Коли звернулися до Данкена, він також наполягав на зустрічі з цим правопорушником—єґерем, тому відбувся обід для чотирьох, цього разу в нього на квартирі. Данкен був невисокий, широкоплечий, темношкірий, небалакучий, свого роду Гамлет з прямим темним волоссям і химерним кельтським марнославством. Його мистецтво — це суцільні труби, й клапани, і спіралі, і дивні кольори, ультрамодерн, однак не позбавлений деякої сили, навіть деякої чистоти форми й тону, тільки Мелорзу все це здавалося жорстоким і гидким. Він не насмілився це сказати, тому що Данкен мало не схибився на своєму мистецтві, створивши особистий культ і персональну релігію.

Вони оглядали картини в студії, і невеликими карими очима Данкен прикипів до іншого чоловіка. Він хотів почути, що скаже єґер. Думку Коні і Гілди він знав.

— Чистісіньке вбивство, — нарешті сказав Мелорз; саме цих слів Данкан безумовно і чекав від єґеря.

— А кого ж убивають? — спитала Гілда холодно й глузливо.

— Мене! Це вбиває в людині всіляке співчуття.

Від художника ринула хвиля чистої ненависті. У голосі цього чоловіка він почув нотку неприязні і нотку зневаги. Сам він зневажав згадки про співчуття. Хворобливі сентименти!

Мелорз, високий, худий і втомлений, стояв і дивився на картини з мінливою відчуженістю, яка нагадувала танець метелика на вітрі.

— Можливо, вбивають дурість, сентиментальну дурість, — зневажливо посміхнувся художник.

— Справді? Думаю, всі ці труби, гофровані вібрації найдурніші з усього і досить сентиментальні. Як на мене, вони показують море співчуття до себе і дуже багато нервової самовпевненості.

Від художника ринула нова хвиля ненависті, і його обличчя пожовкло. З мовчазною зневагою він повернув картини до стіни.

— Думаю, можна йти до їдальні, — сказав він.

І вони пішли, засмучені.

Після кави Данкен сказав:

— Я зовсім не проти фігурувати як батько дитини Коні. Та тільки за умови, що вона приходитиме й позуватиме мені. Я