Читати книгу - "Молодий місяць"

— Правильно поставлене запитання, — виправила вона мене, — чи не могла я вкрасти швидшої машини. Гадаю, що ні. Мені справді пощастило.

— Я впевнена, що це підбадьорить нас на першому ж посту.

Вона голосно розсміялася.

— Довірся мені, Белло. Якщо хто-небудь влаштує нам засідку, швидко опиниться далеко позаду нас, — із цими словами вона ще сильніше натиснула на газ, немов на підтвердження своїх слів.

Мені, мабуть, варто було дивитися у вікно, адже попри мене з шаленою швидкістю пролітали краєвиди Флоренції, а тоді й Тоскани. Це була моя перша подорож, можливо, й остання. Але манера водіння Аліси лякала мене, незважаючи на те, що я знала: за кермом їй можна довіряти. Я була занадто схвильована, щоб дивитися на пагорби й обгороджені мурами міста, здалеку чимось схожі на замки.

— Ти бачиш іще щось?

— Там щось відбувається, — пробурмотіла Аліса. — Якийсь фестиваль. На вулицях багато людей і червоних прапорців. Котре сьогодні число?

Я не була цілком упевнена.

— Можливо, дев’ятнадцяте?

— Ось у чому іронія. Сьогодні день святого Марка.

— Що це означає? Вона похмуро усміхнулася.

— Щороку цього дня у місті відбувається святкування. Згідно з легендою християнський проповідник отець Марк — насправді Марк Волтурі — п’ятнадцять століть тому вигнав із Волтерри всіх вурдалаків. Легенда мовить, що його замучили в Румунії за те, що він намагався подолати вампірів. Звісно, що все це вигадки — він ніколи не полишав міста. Але звідси пішли всі ці забобони про хрести й часник. Адже отець Марк користувався ними. А оскільки вурдалаки більше не турбують Волтерру, то виходить, що амулети діють, — усміхнулася вона злостиво. — Це просто святкування, яке влаштовує місто, а ще день ушанування поліції — зрештою, Волтерра — найспокійніше місто у світі. Поліцію тут шанують.

Тепер я усвідомила, що Аліса мала на увазі, говорячи про іронію.

— Волтурі не дуже зрадіють, якщо Едвард порушить спокій саме в цей день, правда?

Вона похитала головою, на її обличчі з’явився похмурий вираз.

— Ні. Вони діятимуть блискавично.

Я відвернулася, намагаючись розціпити зуби, щоб не прокусити нижньої губи. Зараз кровотеча — не найкраща ідея.

Сонце піднялося високо в блідо-голубому небі.

— Він досі планує діяти опівдні? — перепитала я.

— Так. Вирішив зачекати. А вони чекають на нього.

— Скажи, що я повинна робити.

Вона не відривала очей від звивистої дороги — стрілка на спідометрі майже торкалася правого краю шкали.

— Тобі не треба нічого робити. Він просто повинен тебе побачити, перш ніж вийде на світло. І він має побачити тебе, перш ніж угледить мене.

— І як нам цього досягти?

Маленька червона машина, здавалося, втікала від нас, коли Аліса її обігнала.

— Я спробую доставити тебе якомога ближче, а тоді скажу тобі, в якому напрямку бігти.

Я кивнула.

— І постарайся не впасти, — додала вона. — Сьогодні у нас немає часу на струси мозку й переломи.

Я застогнала. Це було дуже на мене схоже — знищити все, зруйнувати світ своєю незграбністю.

Сонце продовжувало підніматися високо в небі, поки ми з Алісою мчали йому назустріч. Воно було занадто яскравим і змушувало мене панікувати. Можливо, Едвард не захоче чекати до полудня.

— Там, — сказала Аліса коротко, вказуючи на місто-замок, розташоване на вершині найближчого пагорба.

Я витріщилася на нього, відчуваючи перші напади нового страху. Кожну хвилину, починаючи з учорашнього ранку — здавалося, минув цілий тиждень, — коли Аліса вимовила Едвардове ім’я, стоячи біля сходів, це був один страх. А тепер, коли я дивилася на древні коричневі стіни й башти, які увінчували крутий схил пагорба, мене сковував інший, егоїстичний страх.

Я подумала, що це місто, мабуть, дуже красиве. Але воно вселяло в мене жах.

— Волтерра, — мовила Аліса тихим крижаним голосом.

Розділ 20

Волтерра

Ми почали крутий підйом, і дорога ставала все більше запрудженою. Коли ми під’їхали ближче, машини рухалися так тісно, що нас втягнуло в їхній повільний потік. Аліса уже не могла обганяти їх на шаленій швидкості. Ми сповільнилися і притулилися позаду маленького коричневого «Пежо».

— Алісо, — застогнала я. Здавалося, що хвилинна стрілка на годиннику почала рухатися швидше.

— Це єдиний в’їзд у місто, — спробувала заспокоїти мене Аліса. Але її голос був занадто напружений, щоб заспокоювати.

Автівки вишикувалися в довгу шерегу і повільно тягнулися одна за одною. Сонце яскраво сяяло, засліплюючи своїм світлом, і, здається, уже було в зеніті.

Машини ліниво одна по одній повзли у напрямку міста. Коли ми під’їхали ближче, я побачила, що автівки зупиняються вздовж дороги, а люди вискакують із них, щоб далі рухатися пішки. Спочатку я подумала, що їх розбирає нетерплячка — це було легко зрозуміти. Та коли ми проїжджали повз американські гірки, я побачила переповнені стоянки біля стін міста і натовп людей, який пішки заходив у місто через ворота. Нікому не дозволялося заїжджати всередину машиною.

— Алісо, — прошепотіла я наполегливо.

— Знаю, — відповіла вона. Її обличчя було немов вирізьблене з льоду.

Тільки тепер, коли ми повзли достатньо повільно, щоб роздивитися все навколо, я помітила, що надворі було дуже вітряно. У людей, які товпилися біля воріт, вітер зривав капелюхи і розмаював по обличчю волосся. Одяг злітав у повітря. Я також помітила, що всюди багато червоного кольору. Червоні сорочки, червоні капелюхи, червоні прапорці, які майорять, немов довгі стрічки, над брамою, — раптом я помітила, як темно-червоний шарф, яким жінка пов’язала волосся, підхопив несподіваний порив вітру. Він закрутився в повітрі у неї над головою, звиваючись, немов живий. Вона потягнулася по нього, підстибнула, але шарф продовжував тріпотіти в повітрі, немов клаптик кривавого кольору на тлі похмурих старих мурів.

— Белло, — мовила Аліса тихим злісним голосом. — Я не бачу, як відреагує охорона, — якщо моя ідея не спрацює, ти будеш змушена рухатися далі сама. Ти повинна бігти. Просто запитуй увесь час, де Палаццо-дей-Пріорі[15], і біжи у його напрямку. Тільки не заблукай.

— Палаццо-дей-Пріорі, Палаццо-дей-Пріорі, — повторювала я знову і знову, намагаючись запам’ятати назву.

— Або башта з годинником, якщо хтось говоритиме англійською. Я обійду навколо та спробую знайти менш примітне місце десь з іншого боку міста, де мені буде легше проникнути всередину.

Я кивнула.

— Палаццо-дей-Пріорі.

— Едвард стоятиме під баштою з годинником, на північ від площі. Праворуч є вузенька алея, він ховатиметься у затінку. Ти повинна привернути його увагу, перш ніж він вийде на сонце.

Я несамовито закивала головою.

Аліса уже під’їжджала до воріт. Чоловік у блакитній уніформі спрямовував потік, відділяючи машини від натовпу людей. Вони одна по одній повертали назад, щоб знайти місце