Читати книгу - "Коні не винні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Мишко, avanti!..
Однак вдома і не думали подавати вечерю.
Софія Петрівна чекала на нього на ґанку, і не встиг він навіть скинуть картуз, як вона напустилась на нього:
– Аркадій, ти маєш діти!
Під очима в неї чорніли круги.
– Ну, маю, серце.
– Тут не до жартів. Ти повинен до губернатора їхать…
Аркадій Петрович знизав плечима і одвернувся.
– Треба прохати, щоб він зараз прислав козаків.
– Вибачай, Соню, ти говориш дурниці.
– А що ж, чекати, щоб мужики землю забрали?
– Ну й заберуть. Земля до них належить.
– Ти помішався на ліберальних ідеях. Коли ти вже затявся, я їх сама покличу.
– Я не потерплю козаків в себе.
– Без них не обійдешся.
– А я зроблю скандал… Я не знаю, що зроблю… Піду в тюрму… На Сибір піду…
– Аркадій, голубчик…
– …На каторгу піду, а не попущу…
– Зрозумій же, Аркадій…
Але він не хотів розуміти. Розшумівся, як самовар, що ось-ось має збігати. Кричав, весь червоний і мокрий, тупав ногами і так махав руками, наче перед ним була не жінка, а навісні козаки.
Так з розмови нічого й не вийшло, тільки вечерю йому зіпсували. Тим більше, що забули засмажити печерички.
– А де ж Антоша?
Його при вечері не було.
І з того, як змішалась Софія Петрівна, поясняючи щось нісенітне, як затиснула Ліда уста, він догадався, що од нього щось криють.
Але нічого не одповів.
Другого дня Аркадій Петрович прокинувсь в поганім настрої. Вже в тому, як Савка вніс воду і з грюком поставив на умивальник, а виходячи, ляснув дверима, він почув неповагу до себе.
«Знає, шельма, що мужики завтра одберуть землю, а з голодранцем нічого церемонії гнути…»
З’їв без апетиту сніданок і пішов по хазяйству. Обійшов сад, шпихліри, тепер замкнені, під якими підкасана Мотря годувала гусей, порожні удень хліви, звідки з глибоких чорних отворів йшов їдкий запах.
Хурман на подвір’ї мив фаетон.
Потому заглянув до стайні. Там тупали коні та жували обрік, а при дверях лежала велика купа старого гною. Біля неї, поклавшись голоблями на траву, дрімала мокра бочка з водою.
– Ферапонте, зараз мені перекидати гній поза стайню! Наметав купи перед дверима, як на парад…
Хурман розігнув спину й стояв, тримаючи віхоть в червоних руках.
– Слухаю пана.
«Властиво, се ні до чого, – подумав Аркадій Петрович, – але – сказав».
Повз двірську браму чвалав Бондаришин і, побачивши пана, вклонився.
«Ач, привітався, ледве підняв бриля, – скипів Аркадій Петрович. – Що я їм тепер! Я вже їм не потрібний…»
– Хам! – кинув крізь зуби, дивлячись Бондаришину вслід.
Спустившись з ґанку, вирушав у щоденну плавбу сліпий адмірал під руку з своїм «міноносцем». Вони пройшли повз нього, не помітивши навіть.
«І той виступає сьогодні інакше, – подумав Аркадій Петрович про «міноносця». – Радіє, бестія, певно, що більше не буде панів…»
Аркадій Петрович подався у поле, якось так, без мети. Набігла хмара. «А сіно возять!» – згадав з тривогою він. Великі краплі впали вже на картуз, на руки і на лице. Жито запахло. Думав, що треба вертатись, – і не вертався. І раптом теплі небесні води густо злетіли на ниви в тінях сизої хмари, але сонце зараз десь близько засвітило веселку, і дощ перестав. Важкі краплини загойдалися на колоссях, легенька пара знялася над нивами. Аркадій Петрович теж почав парувати. Але він не зрадів: йому більше вже хотілося хмар і дощу, ніж сонця. Чорт бери сіно, нехай пропадає!..
Так само без думки – для чого – вернувся знов на подвір’я. Хурман все ще порався з фаетоном. Купа гною все ще тулилась до стайні, тепер чорна і паруюча після дощу.
Аркадій Петрович аж затрусився од люті.
– Ферапонте! Що я казав?.. Десять раз повторяти? Марш мені зараз до гною!
Він навіть підняв ціпок і, трясучи ним, тицяв в напрямку стайні, поки здивований хурман ліниво брався за вила.
«Се він навмисне… – думав Аркадій Петрович. – Що буде завтра – побачимо ще, а сьогодні я ще господар».
В кабінеті він заспокоївся трохи. Скинув з себе верхню одежу і в сорочці ліг на кушетку.
«Дурниці. Чи варто так хвилюватись? Хіба не однаково, де лежатиме гній?»
Йому трохи соромно стало за Ферапонта.
Мовчки полежав, заплющивши очі.
«А тепер що?»
Одкрив очі і подивився на стелю.
Одповіді не було.
В венеціанське вікно лилося сонце широким потоком, в сизій муті його крутились пилинки, в їдальні гриміла посуда. Накривали до столу. Аркадій Петрович прислухавсь мимоволі, як стукали там чиїсь каблуки, пересувались стільці, тонко дзвеніла склянка. Все було як завжди, життя йшло буденним, звичайним темпом, і чудно думати було, що станеться якась переміна. Однак вона мусила статись. Се вливало двоїстість у його настрій. Знову збирав всякі тривожні дрібниці – нахабний вираз у Савки, Ферапонтову впертість, неувагу до нього стрічних селян, – і йому хотілось, щоб невідоме «завтра» прийшло нарешті й поставило гру, гостру й небезпечну. Як він буде завтра триматись? Буде стріляти і боронитись чи спокійно оддасть мужикам землю? Не знав. І в тому, що він досі сього не знав, помимо всяких теорій, таїлась цікавість неминучого завтра.
Вийняв годинник і подивився.
– За десять дванадцята буде, – сказав наголос. «Значить, – подумав, – лишилось менше доби».
Завтра… Уявив собі раптом завтрашній ранок… Насуне з галасом на подвір’я ціла громада, верещатиме тонко жінота, здіймаючи сварку за землю… діти почнуть заглядати у вікна та лазить по ґанку, мов на свойому…
Ще раз вийняв годинник.
Минуло чотири хвилини.
– Ху-ху!..
Піднявся з кушетки на розбитих старечих ногах і підійшов до вікна.
Далеко, аж до самого небосхилу, хвилювали ниви на вітрі, байдужі до того, хто володітиме ними, зроду звиклі до мужичих лиш рук.
За обідом Антоші не було.
І знов кабінет. Знов озивалась «дворянська кров», говорив розум, промовляло сумління, по-свойому кожне, а під всім тим тліла гостра цікавість, що буде і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коні не винні», після закриття браузера.