Читати книгу - "Лазарит"

прибулих тамплієрів. Досить і того, що вже десь з’явилася ганебна приказка: «П’є, мов храмник», тож давати поживу для злорік він не збирався. А все від завидків – чимало хто заздрить багатствам ордену Храму, навіть не здогадуючись, яку криваву та жорстоку ціну доводиться платити його лицарям за право називатися найкращими воїнами християнського світу.

Він струснув головою, відганяючи похмурі думки, і взявся слухати Ґвідо. Той і далі звертався до дам:

– Шовки, прянощі, пурпурові барвники із Сідона, мило, бавовна, вичинена шкіра, скло, східні килими й дивовижні пахощі – це лише короткий перелік товарів, що їх вивозили з гаваней на узбережжях Єрусалимського королівства. А з Європи італійці везли до нас залізо і коней, вовняні тканини та деревину, якої тут вкрай мало. Купці з Венеції, Пізи та Генуї, що проклали шляхи по всьому Середземному морю, дуже сприяли розвитку нашої торгівлі, а це, у свою чергу, стало запорукою того, що в скарбниці Єрусалиму завжди були кошти на побудову замків і догляд за дорогами. Відколи звитяжні лицарі ордену Храму позбулися розбійників-бедуїнів, прочани й торгові каравани могли нічого не боятися. І запевняю вас, шановні дами, навіть наші мусульманські піддані аніскілечки не шкодували, що живуть у християнській країні, де панують мир і порядок. Наші сарацини безрадісно чекали на прихід султана Саладіна, адже він усіх їх оголосив зрадниками й украй жорстоко повівся зі своїми одновірцями. Тому багато з них воювали з нашого боку.

– Невже ви, сір, – збентежено запитала Іванна, – здійснювали правосуддя в Єрусалимі однаково для християн і невірних, що не визнають істини Спасителя?

– Так повелося ще з часів правління Готфріда Бульйонського, – відповів Ґвідо, і Вільям по голосу зрозумів, що він усміхається. – Вам, які недавно прибули з країв, де скрізь самі лише дзвони калатають, дивно, що ми дозволяємо муедзинам привселюдно славити Мухамеда. Спершу й мене це дивувало. Та згодом я зрозумів: для державця в цій землі не так важлива віра підданих, як те, щоб вони вчасно поповнювали скарбницю і сприяли благополуччю Палестини.

Потім Ґвідо розповів дамам: Єрусалимське королівство раніше складалося з графств і князівств, тому виникало враження, що воно дуже велике. Проте зусібіч його оточували ворожі правителі-іновірці. Поки вони сварилися між собою, королям Єрусалиму вдавалося користатися з цих внутрішніх протиріч, однак потім до влади прийшов Саладін. Він одна за одною почав завойовувати мусульманські країни, але тривалий час остерігався хрестоносців, тож у Єрусалимі сподівалися, що в султана не бракує ворогів і серед єдиновірців, тому він не виступатиме проти лицарів Хреста. Та все ж Ґвідо зміцнив прикордонні фортеці своєї держави й надав нові пільги духовно-лицарським орденам, щоб вони почувалися впевнено й нічого не потребували. Адже саме тамплієри та госпітальєри, а не свавільні палестинські барони становили головну силу Єрусалимського королівства.

– Тим часом, як в орденах, так і в загонах баронів завжди були воїни-іновірці – туркополи, – вів далі Ґвідо, – котрі були готові битися на нашому боці, аби лише їхнім сім’ям і далі дозволялося жити на наших благословенних землях.

– І ви наважилися на них покластися? – сплеснула руками Іванна Сицилійська. – Воістину ви заслужили завданої вам поразки! А могли б і остаточно погубити свою душу, потураючи мерзенним язичникам!

Хоч як це дивно, але за Ґвідо заступилася Джоанна:

– Не судіть так суворо нашого мужнього короля Ґвідо, мадам. Адже філософ Абеляр[113] навчав: християнин має виявляти терпимість до будь-якого розумного вірування.

Іванна різко заперечила, мовляв, Абелярове вчення заборонене Церквою. А Вільям лише всміхнувся, коли Джоанна нагадала Річардовій сестрі, що настоятелю абатства Клюні вдалося примирити Абеляра зі Святим Престолом, і філософ усамітнився в монастирі, де спокійно дожив свого віку. Іванна не знайшла, як заперечити, і відвернулася, немов розмова перестала її цікавити. Тим часом, за знаком короля, танцівники-греки зникли, і на середину зали вийшов стрункий білявий юнак із лютнею в руках. Робер де Сабле, який сидів поруч із Вільямом, шепнув йому, що це – Блондель, улюблений трубадур англійського Лева.

Голос у Блонделя і справді був божественним. Перебираючи струни лютні, він заспівав:

Як янгольське світло в очах спалахне, —

В душі розгориться багаття любові.

Та дар цей прекрасний того не мине,

Хто серце готовий віддати натомість.

Як випаде їхати в дальні краї

Звитяжную славу собі здобувати,

Любов я знаменом здійму на війні,

А серце залишу з тобою палати.

Гості принишкли, насолоджуючись співом трубадура. Річард слухав замислено, підперши долонею голову, яку прикрашала золотаво-руда, воістину лев’яча шевелюра. На час бенкету він зняв корону, поводився вільно й невимушено, але кожен його жест і погляд з-під широких світло-каштанових брів свідчив: перед вами – король та повелитель, грізний, могутній, рішучий.

На жаль, якщо нетерпима до мусульманських підданих Єрусалимського королівства Іванна Сицилійська має вплив на брата, вона може налаштувати його й проти Ґвідо де Лузіньяна. Залишається сподіватися, що Річард зуміє зрозуміти, як Свята земля відрізняється від усього, до чого він звик у Європі, а, прибувши до Палестини, сам переконається: у загонах князів Антіохії, Бейрута й Триполі немало лучників-мусульман, які відчайдушно й звитяжно б’ються за справу хрестоносців, знаючи, що за першої ж нагоди Саладін не пощадить нікого.

Учта тривала вже кілька годин поспіль. Проти ночі багато хто з гостей, утомившись від їжі та великої кількості питва, покинув свої місця за столом і розважався танцями чи грою в кеглі на галереї, інші просто спілкувалися, поділившись на гурти й попиваючи прохолодні напої.

Хоч як це дивно, не було жодного лицаря, який би напився доп’яна. І коли Вільям заговорив про це з Робером де Сабле, той пояснив, що король Річард вельми суворо ставиться до непоміркованості й буйства на бенкетах, оскільки переконаний: представники знаті мусять усім подавати приклад стриманості.

І справді: розпорядники бенкету, ледь почувши суперечку чи помітивши, що хтось із гостей хильнув зайвого, негайно пропонували вирушити в табір хрестоносців і далі розважатися там, як йому заманеться. Оскільки така поведінка на учті у вінценосця може образити його благочестиву дружину. Молода королева святоблива й набожна, це видно хоча б із того, що навіть під час бенкету вона кілька разів виходила молитися, аби не пропустити належних годин.

– Таки справді наш король обрав собі даму достойну й глибоко релігійну, – підсумував де Сабле. – Беренгарія внесе до двору його величності ту чистоту, якої нам так бракувало при Річардовому батькові, старому Генріхові, – нехай помилує його Господь!

– Хто тут каже погане про славетного Гаррі Плантагенета? – пролунав раптом поруч веселий голос короля.

Обидва тамплієри шанобливо вклонилися монархові. Річард