Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Пилип-з-Конопель, спалахнувши, рвонувся був од неї геть, але спинився.

— Панно, — заникуючись, мовив француз. — Я сказати мушу нове щось. Важливе. Задля вас…

І він, одступивши з нею трохи вбік, коротенько здав їй усю справу.

— Спасибі, — сказала панна Подолянка і простягла французові свою холодну руку. І спитала: — Ви… повертаєтесь… до Франції?

— Я вирішив накласти головою тут.

— Навіщо ж накладати? — сумно посміхнулась панна.

— Мені хотілось би за вас життя віддати, недосяжна дальня зоре, — заговорив Пилип по-українському. — На вас чигає небезпека… страшна, фатальна, непозбутня. Я повинен би коло вас пильнувати. І я благаю: стережіться! Не ходіть необережно: схоплять! Коли не цей, — він кивнув на Оврама, — то інші. Я їх бачив, знаю… — І Філіпп знову чомусь перейшов на французьку, — так, правда, було безпечніше, бо ж французької мови в Мирославі, либонь, ніхто й не знав. — Благаю вас: замкніться дома… до кінця війни.

— Не можу, голубе, — зворушена турботою, сказала Подолянка. — Я все життя була в неволі… по монастирях. А тут… тепер… я мушу воювати.

— Уб’ють… чи покалічать. І я прошу, Кармело…

— Ні, — відказала Ярина. — А ви… вертайтеся в Париж.

— Ніхто ж… — сумно промовив Філіпп. — Ніхто… навіть ви, Подолянко… ніхто не заборонить запорожцеві накласти головою за Вкраїну.

Це прозвучало аж надто по-французькому, високо-хмарно, але такий затамований біль бринів у кожному слові Філіппа, що серце Ярини-Кармели стислося від гострого жалю, бо ж ні слова надії подати не могла вона цьому молодикові, що по її слідах добувся в нашу Долину з Європи.

Уклонившись, Філіпп Сганарель одійшов і став осторонь, а панна Подолянка знову повернулась до своїх галасливих подруг, які ще й досі напосідали на полкового обозного, доводячи, що й дівчата українські можуть стати на війні людьми.

36

— Ми вчимося рубати й стріляти, — сердито пирскаючи, говорила Лукія.

— Показилися! — буркнув обозний. — А хто ж варитиме борщі вояцтву?

— Наші мами, — відповіли дівчата.

— Хто ж козакам пратиме штани та сорочки?

— Пан сотник Хівря! — зареготавши, відповіли язикаті дівчата.

— А хто ж парубків милуватиме? — ворухнувши вусом, спитав старий гончар.

— Ми! — одностайно відповіли анахтемські дівулі.

— Розпусниці! — не сприймаючи жарту, розгнівався пан обозний і обернувся до гостя: — Ходім, пане Овраме!

— Цур! — так причепливо гукнула Подолянка, зоря-зоряниця, красная дівиця, аж пан Оврам, справний кавалір, навіть у прикру хвилину не міг не звернути уваги на чорні вогнисті очі цієї меткої білявки і мерщій поспитав у Пампушки:

— Хто це?

— Небога єпископа.

— Оце така?! — стиха ахнув Оврам, аж мурашки по спині забігали, та не тільки від її краси, а що стало моторошно: не дай боже з такою дівкою заходити до суперечки, а йому ж малося (з кількома вірними людьми) завтра її викрасти. Шукайлові аж у ногах і руках засудомило, і він потяг пана обозного за рукав, щоб якось нарешті звідси вибратись геть, коли раптом сотник міської охорони, гончарівна Лукія, кивнувши дівчатам, звеліла:

— Візьміть!

І не встиг пан обозний гримнути на скажених дівчат, не вспів бідолашний чепурун отямитись, як на нього накинула дівоча сторожа прездоровий і претовстий мішок (чи не позичений, бува, Лукією в її братика, в лицедія Прудивуса, отой самий, що в нім кумедіянти тримали на виставі панну Смерть?), — і хуткі та спритні дівочі пальці вже й зав’язали мішок побіля самих ніг, що з міха лише й стирчали зелені сап’янці.

— Пустіть його, дівчатонька! — зарепетував обозний.

Але дівчатонька, виконуючи рóзказ пресердитої гончарівни, що стала над ними сотником, ніби й не чули Купиного крику, — ні вухом не вели.

Та й пан Роздобудько марно лементував, пручався та чхав у не дуже й чистому мішку.

Дівчата, всім гуртом схопивши за кінці прездоровий і важкий мішок, уже несли його бігцем кудись до середмістя, чи не до господи самого владики-полковника, превелебного вітця Мелхиседека.

— Йолопи! — гарикнув Купа на боягузливих гайдуків, бо тії так сторопіли перед навальним наскоком шалених дівчат, що не спромоглися ж порятувати важного шляхтича в біді, — вилаявся пан обозний іще якось там та й подався чимдуж навздогін за дівчатами.

37

— Кого це ви прицупили? — спитав у захеканих дівчаточок владика.

— Чужого шляхтича, пане полковнику, — браво відрікла Лукія, разом з дівчатами кладучи йому до ніг незручну-таки ношу, яка в мішку пручалась, тіпалась і верещала дзвінко й тоненько, мов недорізана льоха.

— Що ж воно за шляхтич? — спитав полковник голосно, щоб той у мішку почув, і підморгнув Ярині.

— Хто ж його зна, — в тон йому відмовила Ярина. — Гарненький такий, охайненький, ґречний…

— А ви самі — не дуже й ґречні, — посміхнувся єпископ. — За що ж ви його ось так?

І дівчатка, як і водиться в їхньої голосної породи, загомоніли всі разом:

— Никав де не слід.

— Принюхувався.

— А гасла сьогоднішнього…

— Гасла й не знав!

— А цитьте-но! — покрикнула гончарівна. — От не люблю ж дівоцьких штук! Не всі зразу! — і, звернувшись до владики, спитала: — Що з ним робити, пане полковнику?

— Розв’яжіть-но! — звелів єпископ.

Дівчата миттю розв’язали лантух, але пан Роздобудько не міг із нього видобутися, бо стирчав же ногами вперед, — і дівчата, взявшись до міха, гуртом витрусили пана Оврама на землю.

Все це було так смішно, аж Ярина не витримала, засміялась, мов бубонці розсипала по архієрейському саду, а за нею захихотіли, зареготали, заіржали й дівчата, і так заіржали, що й не приведи боже, щоб ось так із вас коли-небудь наші дівчата кпили, бо ж від того сміху аж квіти в саду полягли на траву, аж дерева захитали тонким верховіттям, аж фіранки шовкові на прочинених вікнах владичиного дому повтягало всередину, як вітром-протягом, — аж мороз поза шкурою пройшов у пана Роздобудька, бо ж гуртовий сміх схожий був гуком своїм і на дзвіночки срібні, і на дзенькіт бандури, і на дзюрчання струмочка, і на віслячий рев, і на скрегіт ножа об макітру, і на гамір сорок, еж він був, той сміх дівочий, заразом і в’їдливий, і лоскотливий, і лукавий, і солодкий, і колючий, і задерикуватий, бо ж він, той сміх дівоцький, і розкочувався там, і бринів, і бризкав, і захлинався від своєї ж молодої сили, бо ж там сміялись багато різних дівчат, не тільки молодих янголят, а й молоденьких відьом і чортиць, як те й буває здебільшого…

В’янучи в полум’ї дівочого глуму, бідолашний шляхтич намагався трішки причепуритися після перебування в мішку.

Пригладжував чуб.

Обсмикував на рукавах закавраші.

Поправляв китички на зелених чоботях.

Хоч і без того все лишилось на нім охайне і непожмакане, і він увесь був приємний