Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Виє грізний бог війни. А ви… жартуєте?

— Не присікуйтесь, пане Купо, — втяв йому язика гончар. — Коли в скрутну хвилину люди не плачуть, а сміються, вони — проти будь-якого ворога дужчі. А коли сміється молодь, то й нам, старим…

— Ніхто ж не дозволяв!

— Сміятись?

— Ого-го! — зареготало козацтво.

— Оце так так! — підсобили й дівчата.

— На веселощі й на сміх у Мирославі вже потрібен дозвіл?! — глузливо пирснувши, спитав Пилип-з-Конопель, який, не заставши дома Подолянки, никав по городу, шукав її, щоб те переказати, що підслухала Патимé.

— На все потрібен дозвіл, — статечно відмовив пан Демид Пампушка-Стародупський. — Треба шанувати порядок.

— Треба? — гаркавлячи, вклонився француз. — Потрібен дозвіл? Коли так, то дозвольте нам із оцими гарненькими дівчаточками, пане обозний, ну, хоч би який-небудь там десяточок… той…

— Чого десяточок? — чарівним начальницьким голоском спитав пан Купа.

— Десяточок! Один!

— Чого ж «десяточок»?

— Бодай штук зо дві «хо-хо»… штук зо три «хи-хи» — задля наших гарнісіньких цокотух… і хоч би з півдесятка дужих «ха-ха» для парубоцтва! Дозвольте, грізний пане? — І він знову на французький кшталт куртуазно вклонився, бентежачи серця деяких дівчаток одукованістю вихованого в серці Європи бравого молодика, бо ж він, оцей Пилип-з-Конопель, з легковажністю недавнього парижанина, хоч і був закоханий в одну тільки дівчину в світі, поривався подобатися зразу всім, кого стрічав, — тож і старався не для сварки з паном обозним, а тільки заради успіху в притомних представниць прекрасної половини роду людського, і треба сказати, що він цей успіх мав, бо ввесь гурток дівиць, які біля нього, на хвилинку одвинувшись від окопної роботи, скупчились черідкою, зненацька вибухнув буйнісіньким дівоцьким сміхом.

— Цитьте-но! — прекумедним фальцетом тюкнув на них Пилип. — Адже ж вельможний пан обозний ще не давав нам дозволу сміятися! Правда ж, пане полковий обозний? От бачите… А як уже пани начальники накажуть нам колись пореготати, о, тоді ми з вами й роботу облишимо, і про війну забудемо, і вже так нарегочемось, так нарего…

— Нагего, нагего! — передражнив гаркавого Пилипа пан обозний. І прегостро спитав: — Ти хто такий?

— Запорожець, як бачите! — з кумедною галантністю вклонився француз, а потім ще й присів, мов польська панна, обома руками, як прешироку спідницю, розтягаючи рясні запорозькі, червоні, мов захід сонця, шаровари.

— Якої віри? — невблаганно спитав суворий начальник.

— Православної, пане Купо.

— А був?

— Мерзенний катели́к, пане обозний! — браво виструнчуючись, прогаркавив Філіпп і так вирячив очі, що дівчатка, які стояли біля нього, знову задзвеніли сміхом.

— Візьміть-но! — кивнувши на француза, звелів обозний гайдукам.

— Тільки не живцем! — спокійно відказав Пилип-з-Конопель. — Беріть!

І так само спокійно скривив панові Купі-Стародупському престрашну пику.

Так само неквапливо й спокійно витяг шабельку, легеньку, наче іграшку.

Так само спроквола, нібито бавлячись, провів пальцем по тонкому лезу, пробуючи дзвінку та зимну гострість, аж воно тихенько заспівало, і ледве чутний звук, навіть не звук, а бриніння, схоплене не вухом, а всім тілом, спинило перший порух Купиних гайдуків.

— Нум! — сказав обозний.

Посіпаки, налякані, нарешті рвонулись до зухвалого француза.

Вже клацнув десь мушкетик, вже дзенькнули першим побрязком виривані з піхов шаблі.

Але між гайдуками і Пилипом, непомітно підійшовши за кілька хвилин перед тим, раптом виникли дві дівочі постаті.

В руках у тих дівчат стирчало по пістолю.

35

— Схаменіться, пане! — скрикнула обозному одна з дівчат.

Це була тонка, суха та гнучка, мов тичина, підстаркувата гончарівна Лукія.

— Гальт, майн гер! — сказала друга по-німецькому, тичучи пістолем чи не в самісіньке пузо панові обозному, і, той голос почувши, Філіпп здригнувся від несподіванки: це була сама небога єпископа, Кармела Подолянка.

— Це ви, панно? — тетеріючи з подиву, спитав пан Купа-Стародупський.

— Іх, майн гер, — відповіла Ярина.

— Чого це ви, панно, понімчились?

— Я подумала, що німцем стали ви, пане обозний.

— Я — німцем? Чому німцем?

— Хто ж ось так зневажати може запорозького козака? — і передражнила пана Купу: — «Візьміть-но!» Хто так може? Тільки лях! Або німець! Або турчин!

«Ось вона яка, ця панна Кармела!» — подумав Пилип.

— Отак-то, пане Купо! — мовила тим часом Лукія, гончарівна, але раптом виструнчилась перед полковим обозним і спитала поважливо: — Дозвольте слово мовити, вельможний пане?

— Кажи, — остовпівши з подиву, милостиво дозволив Стародупський.

— Кого це ви тут водите, мосьпане? — спитала дівчина, не дуже ґречно розглядаючи чепуристого Оврама Роздобудька.

— Гостя вельможного.

— Хто ж дозволив водить людей сторонських аж сюди? — спитала і Ярина, а приступивши до пана Оврама, присікалась: — Яке сьогодні в нашім війську гасло?

Шукайло, не знаючи, звісно, умовного слова-перепустки, спантеличено мовчав.

— Пан Оврам прибув на запрошення самого владики, — сердито мовив обозний.

— А куди цього пана владика запрошував? — і Ярина кивнула на город: — Туди? Чи сюди? — і панночка хитнула головою на шанці, вали та гармати.

— Кажіть гасло! — знову причепилась Лукія.

Обозний вибухнув:

— Як ви смієте?

— Смію.

— Пріч! — загорлав обозний. І звелів гайдукам: — Порозганяйте звідси всіх дівок!

Та гайдуки з місця не зрушили.

Не тільки тому, що перед ними стояли не козаки, а дівчата.

А ще й тому насамперед, що всі дівчата, які прийшли сюди з Лукією, були озброєні.

Та й очі в них палали таким завзяттям, що підступити до них було й страшнувато, до тих одчайдушних дівчат.

Особливо до панни Ярини. Заступивши собою подруг, вона вся аж наче світилась, паленіла таким небезпечним вогнем, що заводитися з шаленою панночкою нікому з гайдуків не хотілось, — охоче підступив би до неї ближче хіба Пилип-з-Конопель, та він лише торопів перед нею, витріщався, мов дурнило який, і мовчав.

— Ходімо далі, пане Овраме, — звернувся до шукайла Демид Пампушка-Купа-Стародупський, гостинно пропускаючи гостя вперед.

Аж гончарівна заступила шлях.

— Ні кроку далі, пане! — сердито кинула вона ошелешеному Оврамові.

— Тобі, дівко, чого треба? — лиховісним шепотом спитав обозний.

— Без гасла я його нікуди не пущу. Так мушу!

— А ти що за цяця? — здивувався обозний.

— Мене призначено сьогодні на сотника дівочої сторожі, пане полковий обозний. А тому…

— Тебе?! Призначено на сотника сторожі?

— Дівочої сторожі, пане полковий обозний.

— Чому дівочої?

— Як то чому? — разом заджеркотіли дівчата довкола гончарівни. — В час війни й дівки — люди!

— Не без діла ж тинятись! — стукаючи в піхвах шаблюкою, лементувала якась білява дженджуруха.

— Надівувалися! — репетувала інша.

— Тепер покозакуємо нарешті! — озвалась і панна Подолянка і, підступивши до Пилипа-з-Конопель, торкнулась його руки й тихо спитала по-французькому: — Це ви були тоді в порту, в Голландії?

— Так, це був я.

— Я цього не забуду повік…

— Мушу вам дещо розповісти, панно Кармело.

— Я сьогодні ненароком… чула з вікна вашу розмову з єпископом Мелхиседеком, —