Читати книгу - "Бомба для голови"

class="p1">Спочатку Люс злякався, але потім у нього всередині все напружилось, і він подумав: «Ось зараз вона не грає, зараз вона стане моїм «альтер его», бо я відчуваю її, боюся її і захоплююся нею… Зараз я поставлю останнє запитання, і тоді все вирішиться… Тільки треба запитати її дуже спокійно, не моЖна, щоб мене видав голос… Ти ж актор, Люс, нема кращого актора, як той, хто пише чи ставить, ану, Люс, ану!»

— Я не спитав, що з вами. Коли ви маєте вийти з лікарні. Він просив мене дізнатися про це…

«Ну, я підставився… Бачиш, як я відчуваю тебе… Ти навіть не змогла приховати посмішки… Сповненої презирства посмішки… Я таких ще не бачив у Японії, ви ж усі такі виховані».

— Я випишусь через два тижні. Коли закінчиться курс. Передайте йому, що я зрадила його з американцем із Сайгона, коли він полетів у Кантон. Я проклинала себе за це… Він згвалтував мене… Але в мене не вистачило сили сказати про це Гансу. Якщо він хоче моєї смерті, нехай мене вб'є швидше, я не можу більше чекати… Але Ганса швидко вилікують, мене ж вилікують за три тижні… Я не знала, що цей американець хворий…

«Зрозуміло. Ганс покінчив з собою через сифіліс. Усе збігається. Він боявся сифілісу як вогню, і в Берліні це знали. Як швидко про це дізналися тут, га? — Люс зараз думав неквапливо, він відчував утому, все тіло обм'якло, і страшенно паморочилася голова, і це стомлювало його, бо голова була важка, немов у потилицю налили свинцю. — Струнка система. Прибравши з дороги Берга, вони підсовують мені пояснення, прийнятне для громадської думки. Врахували і мої інтереси: сентиментальний детектив. Матиму хороший прокат дома, такий прокат мені ще ніколи й не снився… Потім, мабуть, підкажуть, що Хоа працював за завданням Берга, який продав секрети розслідування лівим… Тут можна накрутити кілька бойовиків, які принесуть мені мільйон марок, а то й більше. Щедрі люди…»

— Я думав, у вас щось інше. Сифіліс — це дрібниці… А все інше гаразд? На здоров'я не скаржитесь?

— Ні.

«Господи, прости мені брехню, яку я зараз скажу, це блюзнірська брехня, господи! Прости мене за це!»

— Ви забрехалися, Ісії-сан… Мені жаль вас… Але ще дужче мені жаль Ганса, який зараз сидить у тюрмі, його обвинуватили у вбивстві якоїсь Ісії-сан, актриси «мюзиклу Шінагави».

Світло! Наче два прожектори сяйнули пізньої ночі, в час беззоряного шторму в Біскаях.

— Що?!

Він не почув її, він угадав по губах це її запитання. Він, не кваплячись, закурив, стримуючи тремтіння. Це тремтіння дедалі дужче проймало його, але він мусив зараз грати спокій, повний, трохи відсторонений спокій.

«Зіграю, — сказав він сам собі, — якщо я встиг подумати про спокій словом «відсторонений», значить, зіграю до кінця».

— І я розумію тих працівників прокуратури, які посадили його в тюрму. Мільярдерський синок побавився з нещасною актрисою, найняв для неї особняк у Гонконзі, потім готель у Токіо, просив її руки, а потім жінка зникла… Ніхто ж не знає, що ви в цій клініці, Ісії-сан… У тому готелі, де він найняв вам два номери, в «Токіо-грандо», ніхто не знає, куди ви поїхали. Портьє сказав, що вас повіз високий, з голубими очима чоловік. Голубооких японців поки що немає. А Ганс — голубоокий. Я знайшов вас якимось чудом, бо я друг Ганса і мені дорога його доля.

«А може, вони хотіли, щоб вона вмерла при мені?! Вона вся біла мов крейда, і очі холонуть! Хоч би вона не вмерла! Якщо вона вмре, вони скажуть, що це я вбив її. Борони боже!»

— Ви кажете правду? — спитала Ісії.

— Так. («Любов обманути легше, ніж ненависть. Вона любить його, і вона вже не може бачити правди, бо вона зараз думає тільки про нього».).

— Де його заарештували?

— В Берліні. Він збирався вилетіти в Токіо, але його заарештували… Він повинен був до вас повернутись, так?

«Ніколи не подумав би, що японки вміють отак плакати. Вони завжди всміхаються. Щось вона довго плаче, а в мене голова тепер розкручується в інший бік. Коли вона плакатиме ще кілька хвилин, я гепну із слизького спадистого стільця на підлогу. Вона холодна, ця кахляна підлога… Чим їх можна підігнати, цих жінок? Сантиментом — чим же іще? Всі вони однакові: африканки, німкені, японки. Дурепи, істерички, та ще й прозорливиці…»

— Він купив обручальні персні…

— Що мені робити?

— Я не чую… Голосніше, будь ласка…

— Що я повинна зробити для нього? Це ж брехня. Я жива. Хай подивляться… Він ні в чому не винен… У чому він може бути винен?

— Зараз я викличу прокурора. Тільки спочатку поясніть мені, хто просив вас говорити брехню і чому ви погодилися брехати?

— Я послала йому дві телеграми, але він не відповів, а мені саме принесли рахунки за готель і за лікарів…

— Голосніше!

— Що?

«Невже вона мене не чує, я ж кричу на все горло?»

— Голосніше! Кажіть, голосніше!

— Я заборгувала за готель і за лікарів, яких він найняв… Описали будинок моїх сестер у Нагасакі. Вони сироти… Пан, який заплатив за мене борг, пообіцяв виплачувати після моєї смерті — я, мабуть, помру через місяць — тисячу доларів на рік моїм сестрам до їх повноліття.

«Я теж коштував вісімсот доларів, як сказав Хоа. Містер Лао полюбляє круглі цифри. Я коштував вісімсот — акордно, а ці дві сестри — по п'ятсот кожна. Отже, я коштую в два рази дорожче. Чи на два рази? Проклята арифметика… Яка ж ти прозорлива, коли я так тебе обманув?»

— Вам сказали, що прийде білий і буде запитувати про Дорнброка?

— Так.

— І вас попросили сказати, що ви заразили його сифілісом?

— Так. Він приїде до мене, коли його звільнять?

«Сироти її залишаться тепер без грошей, — раптом чітко зрозумів Люс, і голова в нього стала ясна, тільки була ще важкість у потилиці. — Ось де ти виявився негідником, Люс. Чого вона так дивиться? У мене також є душа… Вона його жде — забула про сестер, про смерть свою забула, його жде… Навіщо ти робиш усіх довкола нещасними, Люс?! Забудуть це діло, тато Ганса заплатить за смерть сина мільйонів сто, і забудуть. А дві її сестри помруть через мене з голоду, бо я боровся за правду. Будь же ти проклятий, Люс, будь проклятий… В ім'я холодної правди ти вбив двох дівчаток… Фюрер теж убивав дітей в ім'я «правди». Хіба можна боротися з Гітлером по-гітлерівськи? Хайль сила,