Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

хрускотіла пальцями, намагаючись відігнати зростаючий страх, а Еллі була білою мов крейда), Луїс жував великий, позбавлений будь-якого смаку обід у «Їдальні Говарда Джонсона». Їжі було вдосталь, і вся вона нагадувала картон — якраз те, чого зараз бракувало його організму. За вікном швидко темніло. Машини, що проїжджали повз, ніби обмацували його фарами. Він копався в їжі. Стейк. Печена картопля. Ядуче зелена квасоля на гарнір. Трикутник яблучного пирога з кулькою морозива зверху. Кулька вже почала трохи танути та стікала на тарілку. Він їв за столиком у кутку, пильнуючи людей, котрі заходили і виходили, — може, він когось знає? Якщо чесно, то Луїс дуже сподівався, що хтось зі знайомих до нього таки підійде. Зустріч, безсумнівно, призведе до запитань — «Де Рейчел? Що ти тут робиш? Як ти?» — і питання, ймовірно, потягнуть за собою ускладнення. А що, як він шукав саме ускладнень? Можливості втекти?

По правді, подружня пара, яку він таки знав, зайшла до кафе, якраз коли він доїдав яблучний пиріг і допивав другу чашку кави. Роб Грінел, бенгорський лікар, і його красуня дружина Барбара. Луїс чекав, що вони звернуть на нього увагу, помітять, що він сидить за столиком для одного в кутку, але офіціант відвів їх до столика в дальньому кінці зали, і Луїс остаточно втратив їх з виду. Хіба що вряди-годи миготіла сивіюча чуприна Грінела.

Луїсові принесли рахунок. Він підписав його, вказав номер кімнати під підписом і вийшов через бічні двері.

Вітер надворі піднявся до майже штормового. Шарпкий і неприємний, він змушував дивно гудіти телефонні дроти. Луїс не бачив жодної зірки, але відчував, як хмари зі скаженою швидкістю неслися над головою. Чоловік постояв трохи на вулиці, сховав руки до кишень, а обличчя підставив під вітрові потоки. Він повернувся, піднявся до себе в кімнату і ввімкнув телевізор. Було надто рано, щоб займатися чимось серйозним, а присмерковий вітер уже повнився передчуттям неприємностей. Луїс нервував.

Він дивився телевізор чотири години — вісім тридцятихвилинних комедійних програм. Луїс збагнув, що він уже давно не дивився телевізор так довго без перерви. Йому спало на думку, що колись, у старшій школі, вони з друзями називали усіх цих героїнь ситкомів дівчатами-динамо.

У Чикаго Дорі Ґолдман заламувала руки:

— Летиш назад? Люба, чому ти летиш назад? Ти ж щойно приїхала.

У Ладлоу Джад Крендал сидів біля вікна, палив, пив пиво та незворушно гортав у голові пам’ятний альбом свого минулого, чекаючи на Луїсове повернення. Рано чи пізно він прийде додому, як Лессі[143] в тому старому фільмі. Були й інші шляхи до «Кладвишча домажніх тварин» і того місця за ним, та Луїс про них не знав. Якщо він все ж таки наважиться те зробити, йому доведеться спершу об’явитися на власному ґанку.

Не знаючи про всі ці події, схожий на надповільну кулю, котру турбує, де вона буде, а не де вона є, Луїс сидів перед телевізором «ГоДжо»[144]. Він ніколи не бачив цих програм, але добре знав якість їхнього гумору: чорна родина, біла родина, маленькі діти, розумніші за багатьох дорослих, з якими вони живуть, самотня жінка, заміжня жінка. Троє дівчат-детективів, котрі ведуть розслідування тільки в тісних топах з бретельками на шиї. Він дивився все підряд, сидів на стільці «ГоДжо» та постійно позирав крізь вікно на вітряну ніч.

Коли об одинадцятій почалися новини, Луїс вимкнув телевізор і заходився здійснювати задумане. Можливо, тої миті він знову бачив, як Ґейджева кепка лежить на землі, вся залита кров’ю. Холод знову пронизав його, сильніше, ніж будь-коли, але щось іще ховалося за цим: ледь теплі вуглинки запалу, пристрасті, а можливо, навіть хоті. Байдуже. Це зігріло його і допомогло протистояти вітру. Коли Луїс заводив мотор «Хонди», то подумав, що Джад справді мав рацію, коли казав, що влада того місця зростає. Він і справді відчував це. Щось вело його, ба навіть штовхало вперед, і він ставив собі тільки одне запитання: чи може він зупинитися? Навіть якщо захоче, чи зможе він зупинитися?

48

— Ти хочеш зробити що? — перепитала Дорі. — Рейчел… ти змучена… Тобі треба поспати…

Рейчел лише похитала головою. Вона не могла пояснити матері, чому мала повернутися. Це почуття здійнялося в ній так, як здіймається вітер: спершу — легке, ледь вловиме хвилювання трав; тоді повітря починає тремтіти та розгойдуватися, руйнуючи рештки спокою; шквали — все лютіші — виспівують моторошну пісню поміж карнизами, а тоді вони беруться розхитувати будинок, і ти не встигаєш збагнути, що це вже справжній ураган і, коли вітрюган й далі дужчатиме, все на світі розсиплеться вщент.

У Чикаго була шоста вечора. У цю мить у Бенгорі Луїс поїдав велику прісну вечерю. Рейчел та Еллі тільки трохи торкнулися своїх наїдків. Піднімаючи погляд від тарілки, Рейчел щораз наштовхувалася на втуплений у неї погляд темних очей доньки. Здавалося, дівчинка запитувала, що Рейчел збирається робити, якщо татка спіткало лихо, і чи збирається вона взагалі щось робити.

Жінка нетерпляче чекала, що Джад зателефонує та скаже, що Луїс повернувся додому. І коли пролунав дзвінок, Рейчел аж підскочила, а Еллі ледь не розлила молоко — та це була лишень якась пані з брідж-клубу Дорі, котра цікавилася, як та дісталася додому.

Вони пили каву, коли Рейчел різко відклала серветку та промовила:

— Тату… Мамо… Вибачте. Але я маю повернутися додому. Якщо мені вдасться знайти квиток, полечу прямо сьогодні.

Батько й мати витріщилися на неї, а Еллі заплющила очі, і на обличчі маленької дівчинки з’явився такий дорослий вираз полегшення, що він міг би здаватися смішним — якби її шкіра не була такою вощаною та змертвілою.

Вони нічого не розуміли, а Рейчел і поготів не могла пояснити, як ці легесенькі пориви вітру — такі слабкі, що ледь-ледь можуть схвилювати трави, — здатні поступово дужчати, аж доки не зруйнують будівлю на металевому каркасі. Вона не вірила, що Еллі могла десь почути новини про смерть Віктора Паскоу та потім сублімувати їх у підсвідомості.

— Рейчел. Люба, — батько говорив м’яко та повільно, неначе вона перебувала в стані тихої, але небезпечної істерії. — Це все реакція на смерть сина. Ви з Еллі обидві дуже чутливо на неї реагуєте, та хіба ж вам можна дорікати за це? Але ти тільки зашкодиш собі, якщо спробуєш…

Рейчел промовчала. Вона пішла до телефону в холі, знайшла рубрику «АВІАЛІНІЇ» на «Жовтих сторінках» і набрала номер «Дельти». Тим часом Дорі стояла біля неї і казала, що треба все