Читати книгу - "Фламандська дошка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Так, — озвався шахіст. — Правду кажучи, мені цікаво дізнатися, що чекає мене.
Сесар лукаво глянув на нього.
— Вам, дорогенький, випав щасливий квиток.
— Не може бути.
— Кажу вам, може. Передчуваючи, що другий білий кінь у цій партії, мабуть, залишиться живим, я взяв на себе сміливість документально пов’язати його із зазначеним акціонерним товариством, віддавши йому двадцять п’ять відсотків акцій. Це, між іншим, дозволить вам накупити собі нових сорочок і грати в шахи, скажімо, на Багамських островах, якщо і. ікс я. їм до вподоби.
Муньйос підніс руку до рота й узяв пальцями погаслий недопалок. Тоді глянув на нього й вочевидь зумисне впустив на килим.
— По-моєму, це дуже щедро з вашого боку.
Сесар подивився на недопалок, потім перевів погляд на шахіста.
— Це найменше, що я можу зробити. Треба якимось чином купити вашу мовчанку, а поза тим ви на це більш ніж заслужили… Скажімо, це моя вам компенсація за витівку з комп’ютером.
— А вам не спадало на думку, що я можу відмовитися брати у цьому участь?
— Авжеж. Правду кажучи, спадало. Ви, якщо добре зважити, дивак. Але це вже не мій клопіт. Тепер ви з Хулією партнери, тож самі дасте цьому раду. А я маю думати про інше.
— Залишаєшся ще ти, Сесаре, — нагадала Хулія.
— Я? — антиквар посміхнувся, і в його поем і пі ці дівчині привидівся біль. — Люба моя принцесо, я маю безліч гріхів, які треба спокутувати, га обмаль часу, — він показав пальцем на запечатаний конверт на столі. — Там міститься також детальна сповідь, в якій викладено всю цю історію від початку до кіпця, звичайно, за винятком нашої швейцарської комбінації Ти, Муньйос і поки що Монтегріфо залишаєтеся чистісінькими. Щодо картини я в усіх подробицях пояснюю, що знищив її з особистих та чуттєвих міркувань Певен, що після ґрунтовного вивчення цього зізнання поліцейські психіатри дійдуть висновку, що я небезпечний шизофреник.
— Ти збираєшся виїхати за кордон?
— Зовсім ні. Якщо людина й має кудись виїздити, то лише для того, щоб здійснити подорож. Але я надто старий. З іншого боку, мене аж ніяк не приваблюють в’язниця чи божевільня. Мабуть, це вельми неприємно, коли всі ці здоровані та красені-санітари ставлять тебе під холодний душ або роблять щось таке. Боюся, що ні, люба. Мені вже за п’ятдесят, і такі емоції не для мене. До того ж тут є ще одна невеличка деталь.
Хулія похмуро глянула на нього.
— Яка деталь?
— Ти колись чула, — Сесар іронічно посміхнувся, — про таку штуку, як синдром набутого бозна-чого, який останнім часом, здається, зробився напрочуд модним?.. Так от, у моєму випадку це кінцевий підсумок. Так кажуть.
— Брешеш.
— Анітрохи. Запевняю тебе, його так і називають — кінцевий, як оті похмурі кінцеві станції метро.
Хулія заплющила очі. Зненацька все, що було довкруг, мовби розтануло, і в її свідомості залишився тільки слабкий, глухий, наче удар каменя об поверхню води в озері, звук. Коли дівчина їх розплющила, в них стояли сльози.
— Ти брешеш, Сесаре. Тільки не ти. Скажи, що ти брешеш.
— Я хотів би збрехати, принцесо. Присягаюся, я почувався б щасливим, якби міг сказати тобі, що все це лише кепський жарт. Але життя полюбляє чинити проти людей такі підступи.
— Коли ти про це дізнався?
Антиквар мляво махнув рукою, мовби відкидаючи запитання: здавалося, час уже не мав для нього жодного значення.
— Близько двох місяців тому. Все почалося з появи невеликої пухлини у прямій кишці. Це досить неприємно.
— Ти ніколи нічого мені не розповідав.
— А навіщо?.. Вибач, якщо я видамся не надто делікатним, люба, але моя пряма кишка завжди була моєю при ватною справою.
— Скільки тобі залишилося?
— Не вельми багато: гадаю, місяців шість чи сім. І кажуть, що люди при цьому страшенно худнуть.
— Отже, тебе покладуть до лікарні. Ти не опинишся у в’язниці. І в божевільні, як ти кажеш, теж.
Сесар, спокійно посміхаючись, похитав головою.
— Я не опинюся в жодному з цих трьох закладів, моя люба. Уявляєш, як це паскудно — померти так банально?.. Е ні. Нізащо. Я відмовляюся. Зараз геть усі помирають через це, тож я маю право принаймні піти в небуття, надавши цій справі дещо особистого забарвлення… Мабуть, це жахливо — унести з собою як останнє видіння цього світу образ крапельниці, почепленої в тебе над головою, відвідувачів, які наступають ногами на твій кисневий шланг, та подібні речі… — Він обдивився довкруг, охопивши поглядом меблі, килими, картини. — Я віддаю перевагу фіналові у флорентійському дусі серед предметів, які люблю. Такий відхід — скромний та приємний — більше відповідає моїм смакам і вдачі.
— Коли?
— Невдовзі. Коли ви зробите мені ласку й залишите мене самого.
Муньйос чекав на вулиці, притулившись до стіни й натягнувши аж до вух комір плаща. Здавалося, він поринув у якісь тільки йому відомі думки, і коли Хулія з’явилася на порозі й підійшла до нього, він не одразу звів на неї очі.
— Як він збирається це зробити? — запитав шахіст.
— Синильна кислота. Він уже багато років зберігає ампулу, — Хулія з прикрістю посміхнулася. — Каже, постріл з пістолета був би вчинком більш героїчним, проте може залишити на обличчі неприємний вираз переляку заскочено’! зненацька людини. Він воліє добре виглядати.
— Розумію.
Хулія закурила сигарету. Неквапно, навмисне розмірено.
— Тут неподалік, за рогом, є телефонна будка, — вона відчужено глянула на Муньйоса. — Він попросив, аби ми дали йому десять хвилин, перш ніж зателефонуємо до поліції.
Вони попростували тротуаром, поруч, у жовтуватому світлі ліхтарів. У кінці безлюдної вулиці світлофор спалахував по черзі зеленим, жовтим та червоним світлом. Останній відблиск опромінив лице Хулії, окресливши на ньому химерні глибокі тіні.
— Що ви збираєтеся робити тепер? — запитав Муньйос. Він мовив це, не дивлячись на дівчину, втупивши погляд у тротуар поперед себе. Вона стенула плечима.
— Це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фламандська дошка», після закриття браузера.