Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

До цього часу не знаю, що сталося. Я розплющив очі якраз учасно, щоби побачити, як Теодор уві сні мчить геть, а коридор секунду потому вицвітає й розповзається, закручується вихорами, ніби вихлюпнута у коловорот фарба. Згенероване сканером зображення якийсь час мигало, після чого на екрані помалу позначилися білий диван, біла шафа, ваза з квітами та наполовину затулене портьєрою вікно. Тео повернувся до спальні, крізь вікно до кімнати вливалося денне сяйво, що вказувало на те, що він усе ще в сні. Зображення «лежало» на боці, так, наче транслювалося із перекинутої на бік відеокамери. За мить картинка здригнулась і почала рухатись.

— Він сідає в ліжку, — прокоментував Джено Кардона.

Я механічно кивнув. Виглядало так, мовби Тео, лежачи в ліжку, розплющив очі й тепер повільно сідав — зображення на моніторі досягло 90°, — водночас повертаючись лицем до дзеркала. Пізніше, осмислюючи події тієї божевільної ночі, я вирішив, що причиною було світло. Те кляте денне сяйво, що цілковито збило нас із пантелику. BrAD Pro Scanner зчитував візуальні образи з мозку Теодора, а в малюковій голові кімнату заливало світло, тож ми всі — і я, і Далтон, і Джено Кардона — вирішили, що малюк бачить сон. Ми горбилися за велетенським монітором у тісній півтемній комірчині для спостереження, й ніхто з нас не здогадався подивитися, що насправді відбувається за шибою — у спальні.

На екрані з’явилася тінь, і Тео скинув голову. Перед ним, у проході між дзеркалом і ліжком, стримів високий чоловік, чіткий, як ніколи, зі страшно перекошеним обличчям. Він змахнув руками, а тоді заметався від вікна до столика під дзеркалом і назад, лишаючи по собі шлейф із чогось подібного до чорного піску.

Мені стало зле. Я раптом збагнув, що ми загралися.

— Почекайте, так не можна!

Мене ніхто не почув. Від недоброго передчуття защеміло під серцем, долоні вкрилися плівкою холодного поту.

Чоловік різко нахилився — тепер спотворене злістю обличчя заступило весь екран — і закричав. Роззявлений рот нагадував чорний пульсуючий колодязь. У ту мить я вперше розгледів темнішу за решту шкіри ромбоподібну пляму з правого боку його лиця. Я зауважував її раніше — здалеку, — та сприймав за артефакт чи неточність процесу опрацювання сигналів із кори мозку. Тепер я напевне знав, що вона насправді є на його обличчі. Пляма виглядала чималою — простягалася від кутика ока до щелепи й укривала більшу частину щоки. Доки я міркував, що то — татуювання, родима пляма чи шрам, — зображення з боків підпливло червоним, а далі стало зовсім незрозумілим. Неначе камера від’їхала, й тепер ми бачили водночас і Тео, який, притиснувши коліна до грудей, тремтів на ліжку, і чоловіка, що, роззявивши рота, нависав над ним. Ефект видався таким дивним, що Джено Кардона не помітив, як скинув на підлогу порожній паперовий стаканчик з-під кави.

— Що відбувається? — пролепетав доктор Далтон, несвідомо проводячи рукою перед очима. — Малий бачить сам себе уві сні? — він не звертався ні до кого, радше думав уголос. — Хіба таке можливо? Як це взагалі… Не розумію, чиї сигнали ми зараз зчитуємо.

Ураз зображення зникло. Екраном розплилася чорнота. Щось гнітюче витало у затхлому повітрі нашої комірки.

— Чорт! — недобре якось, не по-чоловічому пискляво видав лаборант.

Я важко дихав і рахував удари серця. Бух-бух-бух! Темрява прослизала в ніздрі та рот і душила мене. За неактивного, повністю темного монітора світла від двох настільних ламп не вистачало навіть для такої крихітної кімнати.

Доктор Далтон нахилився до монітора.

— Може, щось у налаштува…

Він недоговорив. Екран спалахнув, і ми воднораз відсахнулися. Джено перелякано зойкнув і так відштовхнувся ногами від підлоги, що спинка його крісла торохнула в стіну за моєю спиною. На моніторі більше не було ні коридора, ні спальні. Усю головну панель займало обличчя із сіро-багровим ромбом на правій щоці. Позаду, за лицем, повільно сунула донизу хаотична мішанина переважно холодних кольорів, неначе коричнево-синій слиз спливав горбкуватою стіною на підлогу.

Цього разу він не горлав. Чоловік просто дивився на нас. Певна річ, я усвідомлював, що він не може дивитися на нас із екрана (щоб мені сказитися, це ж монітор!), але нічого не міг удіяти, бо в голові стриміла думка: ми спостерігали за ним через сигнали з кори, а він тепер спостерігає за нами. Зображення все ще залишалося трохи невиразним, але я припустив, що без зусиль упізнав би це обличчя на фотографії.

А коли, трохи оклигавши від переляку, я прикипів очима до ромбоподібної плями, щось відразливе та слизьке, ніби щупальці глибоководного спрута, почало штовхатися в грудях. Я уявно відступив на крок і повернувся до думки, відлуння якої все ще звучало в мозку: «Я впізнав би його на фотографії». Що за нісенітниця? Як я можу його впізнати? Я десь бачив його?

Чоловік із ромбом на щоці примружив очі та схилив голову. Його губи ледь розтулилися, та не ворушились. Вираз обличчя був спантеличеним. Через секунду він нахилив голову в інший бік і ще більше наблизився до… до чого? до уявного екрана? до чого, чорт забирай, він міг наблизитися вві сні? Хай там як, тепер чоловік був так близько, що я розгледів, як неспокійно бігають його світло-сірі з вузькими колючими зіницями очі.

— Що за хрінь? — не зауваживши, що лається, озвався Енді Далтон. — У мене одного таке відчуття, ніби він… заглядає?

Чоловік зі сну нагадував людину, що намагається зазирнути в салон автомобіля крізь тоноване скло.

— Погляньте! — вигукнув Джено Кардона, тремтячим пальцем показуючи на праву частину монітора. — Це не ЕЕГ!

Графіки електричної активності мозку Теодора, відображені на шести інтерактивних панелях, стали пологими — без загострених піків і з дуже великим періодом[70], — перетворившись на майже ідеальні та жахливо витягнуті синусоїди. Навіть я, неспеціаліст, здогадувався, що такі графіки біопотенціалів головного мозку більше пасують покійникові. У свідомості нарешті заревли сигнали тривоги: це ж мій син там! Це не просто моторошна картинка — це щось не гаразд із моїм сином!

— Зупиніть! — вихопилося в мене.

— Що зупинити? — вирячився Далтон.

— Треба розбудити Теодора!

І тут-таки, мов блискавка перед очима: я бачив його! І це вже не запитання. Я збагнув, що колись уже бачив ту ромбоподібну пляму. Ця думка спаралізувала й утримала мене на місці.

— Навіщо? — озирнувся доктор Далтон.

Першим гарячим поривом крізь мозок проскочило: «Бо я знаю це обличчя!» А тоді я збагнув, що значно більш важливим у цю мить є дещо