Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

5 червня 1772 року в Петербурзі Австрія, Росія й Прусія розділили Польщу як шмат пирога на гостині… Винищили польських патріотів і їхні родини. Незгідливих відправили на край іншого, суворого й неприступного світу — у Сибір… Врізали по живому, не спитавши в самої Польщі й у поляків… Виграє сильніший, відгризаючи в слабшого — усе, як зазвичай. Росії — більший шмат за площею, Австрії — за населенням… А інтересів Польщі нема. Розчинилася, гейби й не мала ніколи нічого. Самі, самі собі все зробили… Не схотіли й не зуміли об’єднатися проти підступного ворога, що підточував їх ізсередини, спершись на їхні ниці людські слабкості: підкупляв депутатів сейму, платив королеві за національну глухоту й сліпоту. А ще додалася зверхня гоноровість, що паскудно вигулькувала і між своїми, і між чужими…

Частина земель Франца Салезія на сході — Уманщина, Київщина, Вінниччина — відійшла до Росії. Львівські території відійшли до Австро-Угорщини. За наказом імператриці Австро-Угорщини Потоцькому було звелено розпустити армію. Адвокат Коморовських не полінувався поїхати аж до Відня й там нашептав у монарші вуха історію про Гертруду. Імператриця повеліла розібратися з Потоцькими. Знову важкий період невизначеності навис над власником Кристинополя.

Франц Салезій до всього раптово збайдужів. Надто великого удару завдало йому життя. Він звинувачував у тому, що сталося, усіх, але не себе: у багажі тих, хто вважає себе володарем світу цього, немає мук самоаналізу й сумління. Бичачий рух уперед, за своїм і по-своєму — життєве кредо кожного владолюба й користолюбця. Більше не грали сурми, коли він десь їхав чи прибував. У слуг теж полуда з очей спала: виявляється, не все можна за гроші купити. І не завжди статки гарантують щастя. Бач, і багатих правильна влада може в ріг скрутити. Не все собаці Великдень.

Тихо стало в галицькому Версалі. Не було більше хльост-атракцій. Не приїжджали пихаті й гонорові. Стали непотрібними й занепадали без керівництва театр і оркестр. Потихеньку тікали породисті пси. Слуги ще звично падали на коліна, коли зустрічали на своєму шляху магната, але значно швидше й без колишнього страху піднімалися. Проте Франц Салезій не помічав цього: байдуже, усе, усе в цьому житті — суєта суєт. В один із пізніх вересневих днів він побачив дивний сон: гарна молода жінка з малям на руках кликала його за собою. Вона не всміхалася, лише спокійно і з якимсь осудом дивилася на нього, і він знав, що має піти за нею. Малюк на руках когось йому нагадував, тільки Франц не міг згадати, кого саме… А з-під того місця, де він стояв, чітко було чути благальний голос Анни Ельжбети: «Францішеку, прийди…» Старий Потоцький зрозумів усе, хоч був і не забобонний: час готуватися до відходу з цього світу. Якесь полегшення настало в душі після усвідомлення тієї думки. Цілий тиждень він молився, сповідався й причащався в Сокалі. Потім чистим від гріхів і гріховних думок приїхав додому й зліг.

Хвороба видирала кігтями болю кожну клітинку тіла, потроху забираючи життєві сили. Франц Салезій Потоцький помирав. З останніх сил доплівся за підтримки камердинера до столу й написав передсмертний тестамент своєму синові. Свідомість провалювалася в невідомі світи, не вертаючись у людський. Усе пригодоване духовенство палко молилося за його одужання й прощення гріхів. Та був один гріх, який не визнав Потоцький і не відпустила ні церква, ні його нікчемне сумління. Ім’я Гертруди Коморовської прокляттям нависло над усім родом Потоцьких.

У середині жовтня в молодої Пелагеї-Терези Мнішек-Потоцької почалися перейми. Два дні мучилася бідолаха. Страшні болі нарешті стихли, а дитинка так і не з’явилась на світ… Висока температура добила породіллю. Не доживши й до двадцяти років, Тереза померла разом із ненародженим малям. Споконвічний закон Божої рівноваги й справедливості явив свою страшну силу. Та батько так і не дізнався тієї трагічної новини: не сказали йому, та й навіщо? Не навчило його життя любити ні своїх дітей, ні чужих. Він мав іншу стихію, де почувався добре. Влада й гроші — це були дві найвищі цінності, два фетиші його життя, а все й усі решта стали сходинками, що вели до них. Ні діти, ні Батьківщина не переважили на терезах життя любов до цих двох речей…

Через тиждень після смерті доньки відійшов у небуття й колишній король земель руських, колишній воєвода й колишній магнат Франц Салезій Потоцький. Той самий вишневий катафалк, ті ж позолочені голови левів, а за кілька днів — срібні орли на їхніх місцях… Та яким би не був антураж, мертва людина є мертва, і нічого їй уже не треба, і нічого її не підніме. Той, кому за життя було потрібно якомога більше землі, тепер потребував її лише кілька квадратних метрів.

Через кілька місяців Станіслав Щенсний Фелікс, щойно повернувшись із європейської подорожі, стояв у кристинопільському костелі під час урочистостей поховання серця Франца Салезія Потоцького. Якби старий був живий, то йому б сподобалася ота атракція: його серце одягнули аж у дві урни — срібну й зовнішню золоту. Срібло й золото були такі милі його серцю за життя, що мали й після смерті теж гріти його душу, яка, щоправда, потрапила невідомо куди. Невідомо, куди потрапила й душа матінки Щенсного. Аж п’ять довгих днів під присягою давала свідчення про з’яву Анни Ельжбети монахиня ордену бенедиктинців у Перемишлі. Вимучена Анна повідомила жінці своє прізвище, була повністю видима й просила молитися за її душу. А наостанок залишила випалений відбиток руки на дерев’яній дошці-підставці для моління. Єпископат довго вирішував у глибокій задумі, як же то трактувати отой, гм, вогонь… Та, враховуючи багаті фундуші й доброчесність пані Анни Ельжбети Потоцької, її почали вважати святою…

Обпісяний хлопчик уже міг виходити зі Щенсного. Та він проник у кожну клітинку його тіла. Прочитавши батьківський передсмертний наказ, Станіслав Щенсний Фелікс Потоцький виконав усе точнісінько так, як повелів батько з могили. У грудні 1774 року пишне весілля з Жозефіною Амалією Мнішек відбулося. Та прокляття зради — прокляття Гертруди — висіло над ним усе його життя. Той, хто зраджує своє кохання, своїх батьків, свою мрію й свою Батьківщину, завжди потім теж жорстоко зраджений…

Біль Коморовських із часом втих. У якості відступного Щенсний віддав сім’ї першої дружини кількасот тисяч злотих і ті села, що були свідками його палкого й нетривалого кохання: Витків, Полове, Обертів. Батько добре втовкмачив