Читати книгу - "Сліпобачення"

горішком для нас обох: історія ризикувала потонути в купах необхідних пояснень, не кажучи вже про те, що потрібно було змусити читача співчувати не такій привабливій компанії персонажів, як це буває зазвичай. Досі не знаю, до якої міри мені це вдалося чи не вдалося, але я не можу не бути вдячним людині, що розігрівалася на всіх — від Гайнлайна до Герберта.

Звична банда письменників-друзяк розкритикувала перші кілька розділів книжки, спровадивши мене назад за кульман оплакувати невдалий досвід: Майкл Карр, Лорі Ченнер, Корі Докторов, Ребекка Мейнс, Девід Нікл, Джон Мак-Дейд, Стів Саменськи, Роб Стауффер та покійна Пет Йорк. Усі вони висловили цінні думки й критичні зауваження під час нашої щорічної поїздки на острів; Дейв Нікл заслужив на особливу подяку за додаткові підказки, якими він ділився зі мною протягом усього року, зазвичай удосвіта. З тієї самої причини формула «всі помилки є винятково моїми», яку ми, автори, любимо запихати в «Подяки», не поширюється на Дейва. Принаймні за деякі з наявних похибок точно відповідає Дейв. Елізабет Бір без жодної поблажливості розкритикувала практично готовий рукопис.

Професори Ден Брукс та Дебора Мак-Леннан з Університету Торонто забезпечили мене інтелектуальною стимуляцією академічного середовища без усякої бюрократичної й політичної мороки, притаманної академічним колам. Я в боргу перед ними за літри алкоголю й години дискусій щодо багатьох питань, порушених у книжці, а також щодо інших, які зовсім вас не обходять. До загального переліку тих, кому я вдячний, хочеться додати й Андре Брео, який надав мені прихисток на західному узбережжі, де я й завершив чернетку. Ісаак Шпіндель — справжній — допоміг, як завжди, з різноманітними нейрофізіологічними деталями, а Сьюзан Джеймс (яка також існує насправді, але в дещо ціліснішому форматі) розповіла, як до питання Першого Контакту могли б підійти лінгвісти. Ліза Бітон вказала мені на варті уваги статті, марно намагаючись вибачитися за те, що продала душу фармацевтичній промисловості. Лорі Ченнер виконувала роль піддослідного слухача і, ну гаразд, терпіла мене. Принаймні, певний час. Також дякую Карлу Шредеру, з яким ми билися за певні ідеї на рингу «свідомість проти інтелекту». Частини «Сліпобачення» можна розглядати як відповідь на аргументи Карла, представлені в його романі «Постійність». Я не згоден з ним практично на кожному кроці — і водночас досі намагаюся збагнути, як же ми дійшли однакового висновку.

Полковник

Повстанці вже заходили зі сходу, коли спрацювала сигналізація. До часу, коли полковник повернувся до гри — опрацював дані розвідки, знайшов спостережний пункт, витягнув з ліжка найближчого мережевого фахівця й посадив її за панель керування, — вони оточили закриту територію. Дощові ліси ховають їх від зору звичайних людей, але позичені очі полковника чудово бачать в інфрачервоному світлі. З відстані в половину світу він відстежує кожен нечіткий тепловий відбиток, відфільтрований крізь убоге листяне шатро.

Один з небагатьох позитивних наслідків винищення еквадорської фауни: переплутати партизана з ягуаром практично неможливо.

— Я налічила тринадцять, — каже лейтенант, виокремлюючи на дисплеї неприродного кольору плями.

Хаотична мішанина з резервуарів і веж посеред просіки. Трохи провисаючи, у небо з насосної станції здіймається масивний кабель, по всій довжині втиканий парними підйомними платформами. За вісім кілометрів на захід і за двадцять вгору на кінці кабелю погойдується аеростат, схожий на великого набряклого кліща, що вибльовує сульфати в стратосферу.

Звісно, навколо території встановлено паркан — старомодну сітку-рабицю, увінчану колючим дротом. Не стільки бар’єр, скільки спогад про простіші часи. Між парканом і лісом — кільце випаленої землі завширшки десять метрів. Між парканом і фабрикою — вісімдесят. По периметру встановлено захисні системи.

— Ми можемо зв’язатися з місцевою службою безпеки?

Він сам намагався це зробити ще до прибуття лейтенанта — марно. Але ж вона фахівець.

Жінка похитала головою.

— Система автономна. Ні оптоволокна, ні телефону. Звідти навіть сигнал не йде, доки на станцію не нападуть. Єдиний спосіб отримати доступ до коду — потрапити всередину. Захист від зламування.

Отже, доведеться дивитися з геостата.

— Ти можеш показати хоча б територію? Тільки наземні виміри.

— Звісно. Це ж просто план.

На екрані лейтенанта розквітли схематичні зображення, масштабовані й припасовані до реального часу. Прозорі трикутники, схожі на шматочки лимонного пирога, виходили з різних точок на краю станції і сходилися в гарячій зоні, що простягалася до паркану й трохи далі. А всю зброю спрямовано назовні. Варто дістатися до центру — і ти в шоколаді.

Теплові відбитки виходять на галявину. Лейтенант обмежує палітру видимим спектром.

— Гм, — буркнув полковник.

Повстанці не ступили на відкритий простір. Вони не йшли і не бігли. Вони… сунули, мабуть, це найкраще слово. Повзли. Аритмічно звивалися. Полковникові вони нагадували уражених якимось неврологічним захворюванням крабів, що попадали на спину й намагалися повернутися в нормальне положення. Кожен котив перед собою по землі маленький згорток.

— Що за чорт, — бурмоче лейтенант.

Повстанці з голови до ніг вимазалися якоюсь брунатною пастою. Вимащені в бруд ідоли в колоніальних шортах. Дві пари з’єдналися між собою, наче войовничі лінивці чи близнюки, що зрослися спинами. Похитуючись, вони дійшли до огорожі і спинилися за фут.

Захисні системи станції не відкривають вогню.

Не згортки: нашвидкуруч сплетені килимки з натурального, на перший погляд, волокна. Повстанці розгорнули їх біля паркану й накинули на колючий дріт, щоб можна було безпечно перелізти.

Лейтенант підводить погляд.

— Вони вже утворили мережу?

— Неможливо. Сирени б спрацювали.

— А чому ж тоді вони досі не ввімкнулися? Повстанці ж просто там. — Вона насупилася. — Може, вони якось знешкодили систему безпеки.

Повстанці всередині периметру.

— Твоя захищена від зламу система? — полковник похитав головою. — Ні, якби вони витягли зброю, то їх би просто… Лайно.

— Що?

Ізолюючий бруд, ретельно нанесений, щоб змінити профіль температур. Жодного обладнання, сплавів чи синтетики, які б їх видали. Переплетені тіла, акробатичні пози: як всі ці форми виглядають на рівні землі? Що бачать камери безпеки, дивлячись на…

— Дикі тварини. Вони вдають диких тварин. — Ягуари й партизани, чорти б мене побрали…

— Що?

— Законодавчий виверт, хіба ти не… — Але звісно, вона не знає. Надто молода, щоб пригадати традицію, якою колись так пишався Еквадор: захищати свою надзвичайну фауну. Вона ще навіть не народилася, коли стадо пекарі й гурт «ґрінпісівців» було розстріляно надміру жвавим дотом, запрограмованим захищати місцеву злітно-посадкову смугу. Не могла знати про запобіжники, які відтоді закон зобов’язував вмонтовувати в кожну охоронну систему країни. Про них уже давно забули, адже не лишилося фауни, яку потрібно захищати.

Ось така система безпеки. Повстанці досить розумні, щоб не розкривати маскування, доки не минуть