Читати книгу - "Сліпобачення"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Звісно, нам вони ніколи нічого не розповідали. Так було спокійніше. Нам не подобалося виконувати накази машин. Хоча й накази, отримані від вампіра, ми виконували без усякого захвату.
А тепер гра скінчилася. На спаленій дошці стоїть єдиний пішак — і в нього людське обличчя. Якщо шифратори дотримуються правил, які розробили для них кілька поколінь адептів теорії ігор, то вони не повернуться. А якщо й повернуться, підозрюю, це вже не матиме жодного значення.
Тому що до того часу не лишиться причин для конфлікту.
Під час короткочасних пробуджень я слухаю радіо. Минули покоління, відколи ми поховали добу радіо під оптоволокном і спрямованими променями, але ми так ніколи й не припинили посилати в небеса електромагнітні хвилі. Земля, Марс і Місяць мільйонами голосів ведуть міжпланетарний полілог. Кожен корабель, що мчить крізь безодню, посилає сигнали у всіх напрямках. О’Ніли й астероїди не припинили співати. Якби вони змовкли, може, Світляки нас би ніколи й не знайшли.
Пісні, які я чую, з часом змінюються — швидкісний політ у забуття. Тепер сигнали здебільшого складаються з навігаційних даних і телеметрії. Інколи прориваються звуки живих, сповнених напруги, голосів, — найчастіше це крик на межі відчайдушної паніки: галас переслідування, корабель, що стрибає в далекий космос, інші кораблі, що вперто переслідують його. Втікачам ніколи не вдавалося зайти так далеко, перш ніж їхній сигнал уривався.
Не пам’ятаю, коли востаннє чув музику, але часом зринає щось схоже, моторошне й різноголосе, сповнене знайомих уривчастих клацань. Стовбуру мого мозку таке не до вподоби — він лякається до смерті.
Пригадую, як ціле покоління відмовилося від реального світу заради саморобного Посмертя. І ще пригадую, як хтось казав, що вампіри не потрапляють на небеса — вони бачать пікселі. Часом я замислююся, як би почувався я сам, якби мене вирвали з могильного спокою, щоб працювати на втіху тупуватих створінь, які колись були тільки джерелом білка. Як би я почувався, якби мою слабкість використовували як уздечку, позбавивши законного місця у світі.
А потім запитую себе: як воно — нічого не відчувати? Бути надзвичайно раціональним хижаком, навколо якого м’ясо спокійно вкладається спати…
Я не сумую за Юккою Сарасті. Бог свідок, я намагаюся, щоразу, як приходжу до тями. Він урятував мені життя. Зробив мене людиною. Я завжди буду вдячним йому за це, доки живу; і так само доки живу, завжди ненавидітиму його з тієї самої причини. Якимось дивним сюрреалістичним чином у мене було більше спільного із Сарасті, ніж з будь-якою людиною.
Однак я не можу тужити. Він був хижаком, а я здобиччю, і протиприродно вівці оплакувати вовка. І хоча він помер за наші гріхи, я не можу сумувати за Юккою Сарасті.
Проте я можу йому поспівчувати. Ну ось, нарешті я можу поспівчувати і Сарасті, і всьому його вимерлому виду. Тому що не ми, люди, мали успадкувати Землю. Це судилося вампірам. Очевидно, якоюсь мірою вони були розумними, але їхній напівбезтямний сон виглядав рудиментом на тлі нашого власного егоцентризму. Вони вже позбувалися його. То був тільки етап. Вони рухалися вперед.
Штука в тому, що люди можуть дивитися на хрести і не корчитися в судомах. Ось тобі еволюція: одна дурна зчеплена мутація — і весь порядок речей розпадається, інтелект і самосвідомість на півмільйона років застрягли в контрпродуктивній системі. Здається, я знаю, що зараз відбувається на Землі. Хтось би міг назвати це геноцидом, але насправді все геть інакше. Ми самі в усьому винні. Не можна звинувачувати хижаків у тому, що вони хижаки. Зрештою, ми ж самі їх воскресили. То чому б їм тепер не вимагати того, що їм належить за правом первородства?
Не геноцид. Просто виправлення давньої помилки.
Я намагався знайти у цьому якусь втіху. Не надто вдало. Іноді здається, що все моє життя — це лише боротьба за право віднайти і возз’єднатися з тим, що зникло, коли мої батьки вбили свого єдиного сина. Там, в Оорті, я нарешті переміг у цьому бою. Завдяки вампіру, кораблю почвар й інопланетній орді я знову став людиною. Можливо, останньою людиною. А до часу, коли дістануся додому, я, можливо, лишуся останньою свідомою істотою у всесвіті.
Якщо бодай це буде мені до снаги. Бо я не знаю, чи існує взагалі такий звір, як «надійний оповідач». А Каннінґем казав, що зомбі вміють дуже вправно прикидатися.
Тож, так чи інакше, а я нічого не можу тобі розповісти.
Тепер тобі самому доведеться уявити, що ти — Сірі Кітон.
Подяки
«Сліпобачення» — моя перша вилазка романних масштабів у глибокий космос — галузь, в якій я, мушу зізнатися, маю доволі обмежену освіту. У цьому моя книжка недалеко відійшла від ранніх романів: і хоча мої знання в питаннях глибоководної екології також доволі обмежені, більшість з вас знає про неї ще менше. Докторська ступінь з морської біології, принаймні, дозволила мені якось виплисти в трилогії про рифтерів. Натомість «Сліпобачення» прокладає свій курс крізь зовсім інший тип невагомості, тож потреба в надійному провідникові тільки зросла. Отже, передовсім я висловлюю подяку професорові Джеймі Метьюзу з Університету Британської Колумбії — астрономові, любителю вечірок і надзвичайно важливому фільтру для всіх ідей, якими я його закидав. Хочу також подякувати Дональду Сіммонсу, авіаінженеру й приємному співтрапезнику, який переглядав усі технічні характеристики «Тезея» (особливо те, що стосувалося двигуна й барабана), а також трохи просвітив мене щодо радіації і способів захисту від неї. Вони обидва терпляче виловлювали мої найганебніші хиби. (Не кажу, що в книжці їх зовсім не лишилося, але це вже через мою недбалість, а не їхню. Або тому, що їх вимагав сюжет.)
Девід Гартвелл, як завжди, був моїм редактором і захисником у штаб-квартирі Імперії Зла. Підозрюю, «Сліпобачення» стало міцним
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліпобачення», після закриття браузера.