Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

Ув’язнені лежать і розмовляють. Питають один одного: "За що посадили?" Перший каже — за правду, другий — через батька... А третій відповідає: "Через лінощі". Як?! Усі дивуються. Розповідає: "Сиділи ввечері в одній компанії і розповідали анекдоти. Додому повернулися пізно. Дружина запитує: "Зараз підемо донесемо чи вранці?" — "Давай уранці. Спати хочу". А вранці за нами прийшли..."

Смішно. А сміятися не хочеться. Плакати треба. Плакати.

Після війни... Усі чекали рідних із війни, а ми з мамою чекали їх із табору. Із Сибіру... Як же! Ми перемогли, ми довели свою вірність, свою любов. Тепер нам повірять.

Брат повернувся в сорок сьомому, а тата ми не знайшли... Нещодавно я їздила до своїх фронтових подруг на Україну. Живуть вони у великому селі під Одесою. Стоять посеред села два обеліски: півсела померло з голоду, а всі мужики загинули під час війни. Дяк у Росії порахувати? Ще люди живі, йдіть і питайте. Таких, як ти, моя дівчинко, на нашу історію треба сотні. Щоб описати всі наші страждання. Море наших сліз. Моя ти дівчинко...»

Наталія Олександрівна Купріянова,

хірургічна медсестра

«РАПТОМ СТРАШЕННО ЗАХОТІЛОСЯ ЖИТИ...»

Телефон дзвонить і дзвонить. Нотую нові адреси, отримую нові листи. І не можна зупинитися, бо щоразу правда нестерпна.

Тамара Степанівна Умнягіна, гвардії молодший сержант, санінструктор:

«Ох, моя ти діамантова...

Усю ніч згадувала, збирала в пам’яті...

Прибігла я до військкомату: спідничка в мене з рогожки, на ногах прогумовані білі тапочки, вони, як черевички, із застібкою, це було наймодніше. Ось на мені ця спідничка, тапочки — попросилася на фронт, направили. Сіла на якусь машину. Дісталася до частини, це стрілецька дивізія, вона під Мінськом стояла, а мені кажуть, що дуже потрібна ти тут, мовляв, соромно чоловікам, якщо сімнадцятирічні дівчата воюватимуть. І так далі, що ворога невдовзі розіб’ємо, йди, дівчинко, до мами. Я, звісно, засмутилася, що не беруть на війну. І що я роблю? Іду до начальника штабу, а в нього сидить той полковник, який мені відмовив, і я кажу: "Товаришу начальнику ще вищий, дозвольте не послухатися товариша полковника. Я все одно додому не повернуся, з вами відступатиму. Куди я піду — німці вже близько". Так мене всі і звали потім: "Товариш начальник ще вищий". Це був сьомий день війни. Почали ми відступати...

Незабаром кров’ю вмилися. Поранених було дуже багато, але вони такі тихі, вони так терпіли, вони так хотіли жити. Усі хотіли дожити до дня перемоги. Чекали: ось-ось... Пам’ятаю, у мене все просочувалося кров’ю — до, до, до... Капці мої порвалися, вже йшла босоніж. Що я бачила? Під Могильовом бомблять станцію. І там ешелон із дітьми. Їх стали викидати у вікна вагонів, маленькі діти — три-чотири рочки. Недалеко ліс, ось вони біжать до того лісу. Відразу ж пішли німецькі танки, і танки пішли по дітях. Нічого від цих дітей не залишилося... Із цієї картини і сьогодні можна збожеволіти. Але під час війни люди витримували, з розуму вони спадали після війни. Хворіли після війни. А під час війни виразки шлунка зарубцьовувались. У снігу спиш, шинелька слабка, а зранку навіть нежиті немає.

Потім потрапила наша частина в оточення. У мене стільки поранених, і жодна машина не хоче зупинятися. А німці йдуть слідом, ось-ось замкнуть нас кільцем. Тоді один поранений лейтенант дає мені свій пістолет: "Умієш стріляти?" Звідки я вмію? Я лише бачу, як стріляють. Але я взяла пістолет і пішла з ним на дорогу зупиняти машини. Там уперше вилаялася. Як мужик. Добрячим матюком у кілька поверхів... Усі машини мимо... Спочатку вистрілила в повітря... Знаю, що поранених на руках не зможемо забрати. Не заберемо. Вони просять: "Хлопці, добийте. Не залишайте нас так". Другий постріл... Прошила кузов... "Дурна!!! Ти навчися спочатку стріляти". Загальмували. Допомогли розміститися.

Але найстрашніше було попереду, найстрашніше — це Сталінград. Яке там поле бою? Це місто — вулиці, будинки, підвали. Спробуй витягнути звідти пораненого! У мене тіло було — суцільний синець. І штани в мене всі закривавлені. Повністю. Старшина нас лаяв: "Дівчата, більше немає штанів, і не просіть". А в нас штани засохнуть і стоять, від крохмалю так не стоять, як від крові, порізатися можна. Плямочки чистої немає, навесні здавати нічого. Горіло все, на Волзі, наприклад, горіла навіть вода. Навіть узимку річка не замерзала, а горіла. Усе горіло... У Сталінграді не було жодного грама землі, який не просочений людською кров’ю. Російською та німецькою. І бензином... мастилом... Там усі зрозуміли, що відступати далі нікуди, не можна нам відступати: або загинемо всі — країна, весь народ — або переможемо. Це всім стало зрозуміло, настав такий момент. Уголос не говорили, але кожен розумів. Генерал і солдат розумів...

Прибуває поповнення. Молоді такі, гарні хлопці. Перед боєм дивишся на них і вже знаєш, що їх уб’ють. Я боялася нових людей. Боялася їх запам’ятовувати, з ними розмовляти. Тому що ось вони приїхали, і ось їх уже немає. Два-три дні... Дивишся, дивишся на них перед боєм... То ж сорок другий рік — найважчий, найважчий момент. Був випадок, коли з трьохсот душ нас залишилося наприкінці дня десять. І коли нас стільки залишилося, коли стихло, ми стали цілуватися, плакати, що ми наразі живі. Рідні всі одне одному. Поріднилися.

Перед твоїми очима людина помирає... І ти знаєш, бачиш, що нічим не можеш їй допомогти, у неї хвилини залишилися. Цілуєш її, гладиш її, ласкаві слова їй кажеш. Прощаєшся з нею. Ну, нічим ти їй більше не можеш допомогти... Ті обличчя в мене ось і тепер в пам’яті. Я бачу їх — усіх-усіх хлопців. Чомусь ось роки минули, а хоча б когось забула, бодай одне обличчя. Адже нікого не забула, всіх пам’ятаю... Усіх бачу... Нам хотілося самим їм могилки вибрати, своїми руками, але це теж не завжди виходило. Ми йшли, а вони залишалися. Бувало, забинтуєш всю голову, а він у тебе під бинтами помер. І його ховають із забинтованою головою. Інший, якщо він на полі бою загинув, він хоча б на небо