Читати книгу - "Карта днів"

— Нам необхідно знайти якусь убиральню, де ми зможемо вмитись, а ви всі — ще й переодягнутись, — сказав Мілард із панікою в голосі.

Ми проспали пару годин, і до зустрічі з Мілардовим контактером часу залишалося не дуже багато. Він сказав мені назву кафе. Я набрав її в телефоні.

— Це лише за милю звідси, — повідомив я. — Ми спокійно туди встигнемо.

— Сподіваюся, що так, — сказав Мілард. — Перше враження — це все!

— Ого, ти, напевне, реально на неї запав, — здивувався Єнох. — Тебе хвилює, як ти пахнеш? Це майже кохання.

Я запустив двигун та від’їхав від бордюру. І тільки тоді, коли я от-от збирався виїхати на дорогу з дуже жвавим рухом, Мілард якось дуже недбало кинув:

— Між іншим, поки всі ви спали, я дізнався про розташування петлі десять тисяч сорок чотири.

— Що? — запитав я. — Реально?

Він показав одну з поштівок Ейба. Наскільки я зміг помітити з першого погляду, на передній її частині було лише зображення величезного мосту, який з’єднував береги ріки над довжелезним та худючим островом, який виглядав навіть вужчим за Голчасту Косу. Я саме зупинився перед світлофором, що дало мені кілька зайвих секунд, щоб роздивитися зображення на поштівці трохи уважніше. Над картинкою зверху було написано «Міст Квінзборо та острів Блеквелла, Нью-Йорк».

— Острів Блеквелла, — проказав я. — Ніколи не чув про такий.

— Прочитай іззаду, — і Мілард перевернув поштову листівку.

Я почав читати вголос написане моїм дідом, але Мілард зупинив мене:

— Ні, ось. Поштовий штемпель, Джейкобе.

Поштовий штемпель був трохи розпливчастий та відбитий не повністю, але можна було розібрати дату — дванадцять років тому, — а внизу, у маленькому чорному кружечку, номер.

10044.

— Будь я проклятий, — промовив я.

Я передав листівку на заднє сидіння, бо вони теж хотіли подивитись і голосно цього вимагали. Тримаючи однією рукою кермо, а другою стискаючи телефон, я великим пальцем вбив у пошуковик номер 10044. І відразу ж вискочила карта: червона лінія обвела довгий та худючий острів посеред Іст-Рівер,[65] між Мангеттеном та Квінзом.[66]

Номер часової петлі зовсім не був секретним кодом. Це був поштовий індекс.

* * *

Решту нашого шляху до кафе ми проїхали з опущеними вікнами, щоб вивітрити з автомобіля запах формальдегіду, а потім і самі освіжились у вбиральні одного ресторану швидкого харчування. Мілард помився з голови до ніг водою з-під крана та рідким милом із ручного дозатора, і коли він відчув себе досить презентабельно, — що здалося мені кумедним, зважаючи на його зовнішність, — ми пішли до кафе. Це було напівтемне, затишне місце, у якому почуваєшся, наче в когось удома у вітальні, де старі дивани та різдвяні гірлянди, натягнуті між балками, а в кутку барна стійка, звідки долинає дзижчання великої кавомолки. Приміщення було напівпорожнє, і я відразу звернув увагу на дівчину, котра сиділа за столиком у кутку. У неї було хвилясте каштанове волосся, яке вибивалося з-під чорного берета, а на ногах армійські штани. Креативна натура, подумав я. Вона повільно попивала собі каву з доволі великої чашки та слухала щось на своєму телефоні через один навушник. Коли ми зайшли у двері, вона рвучко підвела голову та повернула її в наш бік.

Мілард підвів нас до її столика.

— Ліллі?

— Міларде, — відгукнулася вона та глянула вгору на — ну, не зовсім на, — Міларда.

— Це мої друзі, — пояснив Мілард. — Ті, про яких я розповідав.

Ми обмінялися вітаннями та сіли. Я намагався зрозуміти, чому вона не здалася збентеженою, коли з порожнечі перед нею пролунав голос Міларда.

— Що ти слухаєш? — запитав її Мілард.

— Послухай сам.

Другий мікронавушник, який лежав на столі, злетів у повітря, бо це Мілард якраз поклав його собі у вухо. Поки він слухав, я звернув увагу на дві речі: на тонкий білий ціпок, що притулився до її стільця, та на очі Ліллі, котрі ні разу не затримались на жодному з наших облич.

Емма легенько штовхнула мене ліктем, і ми обмінялися здивованими поглядами.

— Він казав, що його не бачили, — пробурмотіла вона.

— А-ах! — вигукнув Мілард, що, напевне, мало означати вияв захоплення. — Я не чув цю штуку багато років. Сегов’я,[67] так?

— Дуже добре! — здивувалась Ліллі.

— Це, — вів далі Мілард, — один із найкращих музичних творів, будь-коли написаних.

— Не щодня я зустрічаю фанатів класичної гітари. Ніхто в моєму віці нічого не знає про справжню музику.

— Я теж не щодня. І мені дев’яносто сім.

Емма кинула на Міларда сердитий погляд і самими губами запитала:

— НАЩО?

Ліллі тихо розсміялася та провела пальцями вздовж передпліччя Міларда.

— Доволі гладенька шкіра, як на дев’яносторічного.

— Тіло молоде, але душа…

— Я впевнена, що знаю, що ти маєш на увазі, — сказала вона.

У мене з’явилося відчуття, наче ми приперлися на чуже побачення.

— Ей! — майже вигукнув Єнох. — Ви ж сліпа!

На це Ліллі вибухнула сміхом.

— Е-е… так.

— Ох, заткнись, Єноху, — буркнула Бронвін.

— Міларде, старий ти кобель! — крізь сміх проказав Єнох.

— Я мушу попросити вибачення, — пояснив Мілард Ліллі. — У Єноха з мізками така проблема: усе, що в них потрапляє, миттю випадає звідти через рот.

— Ти окей, Ліл? — гукнув бариста.

Ліллі показала йому рукою знак «окей».

— Усе добре, Ріко!

— А вас тут знають, — звернув я увагу.

— Це практично мій другий дім, — пояснила Ліллі. — Я тут виступаю кожного четверга увечері. Правда, поп та джаз. Не Сегов’я, — вона кивнула на закритий футляр для гітари, що стояв неподалік, і знизала плечима. — Гадаю, світ до нього ще не готовий, — після цих слів вираз її обличчя враз змінився. Дещо скам’янів, наче вона згадала щось неприємне: — Мілард казав, ви декого шукаєте.

— Ми шукаємо ту дівчину, яка… яка обпалила тих двох чоловіків, — обізвалася Бронвін.

Обличчя Ліллі спохмурніло.

— Вони напали самі. Вона просто захищалася.

— Я й не заперечую.

— Пекельний самозахист, — уставив Єнох.

— Вони заслуговували на гірше, — відказала Ліллі.

— Ви можете нам сказати, де вона? — запитала Емма.