Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

«А чому саме на п’ятому? – запитала Рута. – І звідки ти знаєш, що це буде саме дівчинка?»

«Знаю. Буде дівчинка, – відкарбував Марк. – Припускаю, ти злякаєшся, це нормально, але, хай там що, не залишай кабіни. Коли вона зайде, двері зачиняться, після чого… після чого… – його очі забігали, – можеш натиснути будь-яку кнопку. Поїхати на перший, наприклад».

Чого я маю її лякатися? – подумала Рута, а вголос запитала:

«І що?»

«Нічого, – хлопець видихнув. – Це все».

«Я повинна покататися на ліфті, а тоді проїхатися з дівчинкою з п’ятого на перший?»

«Так».

«І що це дасть?» – Рутині очі підозріливо примружилися.

«Обнулить усе».

«Як це?»

«Отак. Істоти більше тебе не переслідуватимуть».

«Але, – певна річ, вона йому не повірила, – це якась дурня».

Марк невдоволено випнув підборіддя.

«Окей. Тоді обирай будь-який з перших двох способів».

Рута відвела очі й, туплячись поглядом у похмуру багатоповерхівку, обмізковувала почуте. Хлопець морочить їй голову, ясно, як день. Але навіщо йому це? Чого він добивається?

«Ми вже вдруге вшиваємося від істот на велосипедах, – невпевнено почала дівчина. – Може, є якийсь інший спосіб, ну, щоб пересуватися в цьому світі?»

Він мотнув головою.

«Велосипеди не завжди під рукою. Я кілька разів намагався завести автомобілі, проте мені ще жодного разу не вдалося. Припускаю, окремі з них на ходу і, може, навіть із бензином у баках, але абсолютно всі з розрядженими акумуляторами».

Рута пригадала вказівник «ВИХІД» над дверима з відділення інтенсивної терапії.

«В одному зі снів я опинилася в реанімації міської лікарні, і там над дверима світився зеленим вказівник “Вихід”. Він же повинен був живитися від чогось. Якісь батарейки чи щось таке».

Хлопець глумливо всміхнувся.

«Ну, наступного разу можеш збігати по ті “батарейки” та спробувати від них завести автомобіль».

Дівчина набурмосилася.

«Що буде, якщо я відмовлюся та не скористаюся жодним варіантом?»

«Ти що, тупа?»

Її обличчя налилося багрянцем.

«Я не…»

«Досі не зрозуміла, як це серйозно?»

«Звісно, я зрозуміла! – огризнулася Рута. – Але…» Несподівано вона осягнула, що сперечатися далі немає сенсу, і замовкла.

За хвилину Марк заговорив уже спокійніше:

«Знаю, ти мені не віриш. Але прийде час, і ти згадаєш мою розповідь. Обов’язково. Просто запам’ятай: перший – четвертий – другий – шостий – другий – восьмий – другий – десятий – і насамкінець п’ятий».

Дівчина ще раз поглянула на аркуш із цифрами. Маркова розповідь, вочевидь, була безглуздою вигадкою, його історія просто не могла мати логічного обґрунтування, тож Рута вирішила не марнувати час на подальші розпитування. Вона зіжмакала папірець і заштовхала його до кишені.

«Звідки ти це все дізнався?»

«Що саме?» Марк спрямував погляд не на обличчя, а на кишеню, куди Рута поклала намальовану ним схему.

«Ну, про цей будинок, про те, що тут роблять істоти, про мене врешті-решт».

«Ти не одна така, – ухильно відповів хлопець. – Далеко не перша».

«Це не відповідь».

Його погляд раптом став тоскним, наче в собаки, що дивиться на їжу, до якої не в змозі дотягтися, і якимось недоречно тріпотливим голосом Марк проказав:

«Я достатньо довго тут, щоб розібратися».

І знову – його обличчя видалося знайомим. Проте за мить Рута викинула це з голови. Тривожна здогадка немовби пробила діру в її черепі й палаючим метеором прошила мозок, розбризкуючи навсібіч усі інші думки. У свідомості дівчини несподівано чітко постало розуміння, чому весь час відчувала, начебто Марк якийсь дивний. Він нагадував радше річ, а не людину. Щось, що мало б давно сконати, проте досі живе.

Глянувши через плече, хлопець знову кинув погляд на схід, а тоді схопив Руту за руку та повів геть. Ось тільки, хай скільки дівчина озиралася, вона не бачила темряви, яка б сунула навздогін. Небо над їхніми головами залишалося світлим.

66

Марк провів Руту до місця, де вони залишили велики, після чого, гарячкуючи, наказав якомога швидше забиратися з міста.

Дівчина вмостилася на велосипед, востаннє подивилася на хлопця та закрутила педалі. Вирулила на Соборну і, петляючи між ямами, попрямувала на захід. У межах міста дорога ще була більш-менш, тож за чверть години Рута дісталася Луцького кільця – кругової розв’язки на північному заході Рівного, за якою починалося шосе на Луцьк.

Після кільця дорога стала набагато гіршою. Дівчина, вимушено сповільнившись, нарешті помітила, що обидва колеса трохи спустили. Вона проїхала півкілометра, посеред Обарова зупинилася та зняла з рами насос. Виштовхавши велосипед на узбіччя, Рута обстежила поглядом довколишній ландшафт. Обабіч поруйнованої луцької траси темніли зарості, лиш де-не-де у просвітах між гіллям виднілися руїни колись ошатних котеджів. Не виявивши нічого підозрілого, вона присіла та підкачала спершу переднє, потім заднє колеса.

Рута вже майже закінчила й готувалася зняти шланг насоса з ніпеля, коли раптом у кущах праворуч і трохи позаду себе почула шелест і потріскування. Наче хтось, не переймаючись здійнятим шумом, продирався крізь чагарі до дороги. Дівчина завмерла і, не підводячись, повернула голову на той звук.

Секунд десять нічого не відбувалось, а потім на витягнуту вздовж дороги й зарослу високою травою галявину вийшла літня жінка. Рідке сиве волосся було заколото гребінцем. Пом’ята нічна сорочка сповзла з плеча, оголивши з одного боку зморшкуваті груди. Жінка завмерла за кілька кроків від порепаного асфальту й закрутила головою. Коли обличчя на мить опинилося перед Рутою, дівчина розгледіла моторошно закочені очі без зіниць. Спиною шугнули мурахи.

Сновида.

Рута затамувала подих. Жінка не рухалася. Дівчина виждала хвилину, а тоді взяла до рук захисний копачок, різким рухом зняла шланг насоса, та поставити ковпачок на місце не встигла. Ніпель пирснув повітрям, видавши коротке насичене «чш-ш-ш». Жінка стрепенулася та повела головою до Рути.

А наступної миті зі сходу, від міста, надійшов глухий виляск. Через три секунди до місця, де застигла дівчина, немовби докотилася хвиля від вибуху. Повітря – вся його маса відразу – зрушила з місця й неначе зсунулася на кілька метрів на захід. Рута відчула легкий поштовх у груди, побачила, як синхронно нагнулися, ніби кивнувши, а потім випросталися дерева, почула, як, сколихнувшись, зашелестіла трава.

Літня жінка із закоченими очима попрямувала до асфальтівки. Дорогою її ноги заплуталися в траві, вона впала на випростані руки, проте майже відразу підвелася та побрела на Руту далі. З переляку дівчина впустила захисний ковпачок. Розуміючи, що не встигне знайти його до того, як стара наблизиться,