Читати книгу - "Як народжуються емоції"

А тепер виникає невелика помилка, яку я вже згадувала. Завмирання є формою поведінки, тоді як страх — значно складніший психічний стан. Учені, які вважають, що вони досліджують навчання страху, категоризують завмирання як «Страх», а схему в основі цього завмирання — як схему страху. Так само як я категоризувала морську свинку Капкейка як радісну, коли сама вона не могла сконструювати відчуття радості, ці вчені, не усвідомлюючи того, застосовують їхні власні поняття емоцій, конструюють сприйняття страху та приписують страх завмерлому щурові. Я називаю цю загальну наукову помилку хибністю умовиводу.

Умовивід є нормою; ми всі робимо його щодня, автоматично й без зусиль. Коли ви бачите, як ваша подруга усміхається, то можете моментально зробити висновок, що вона радісна. Коли ви бачите, як якась людина випиває склянку води, то можете зробити висновок, що її мучить спрага. Або ж ви можете зробити висновок, що вона відчуває тривогу, від якої пересохло в роті, чи робить драматичну паузу для привернення до себе уваги. Коли ви сидите на побаченні в кав’ярні й відчуваєте гарячу хвилю, то можете зробити висновок, що вона викликана коханням або є симптомом грипу.

Діти, звичайно, сприймають емоції в їхніх іграшок та ковдрочок і ведуть з ними захопливе двобічне спілкування, але дорослі також є експертами в цьому. У знаменитому експерименті з 1940-х років Фріц Гайдер та Мері-Енн Зіммель створили просту анімацію з геометричних фігур, аби побачити, чи робитимуть глядачі якісь висновки про психічні стани. На відео представлено два трикутники й коло, що рухаються навколо великого прямокутника. Відео не містить жодного звуку й жодного пояснення цих рухів. Навіть за таких умов глядачі з готовністю приписували цим фігурам емоції та інші психічні стани. Деякі казали, що великий трикутник знущався з малого, невинного трикутничка, доки хоробре коло не прийшло тому на допомогу.

Науковці, як представники людського виду, роблять умовиводи, коли інтерпретують результати власних експериментів. Фактично, щоразу, коли вчені записують якийсь фізичний вимір та приписують його якійсь психічній причині, вони здійснюють хибний умовивід. «Ця зміна серцебиття зумовлена хвилюванням». «Це суплення є вираженням гніву». «Ця активність у передньому острівці викликана відразою». «Цей об’єкт дослідження натиснув комп’ютерну клавішу трохи швидше через тривожність». Емоції не зумовлюють цих дій у будь-якому об’єктивному, незалежному від сприймача сенсі. Самі по собі ці дії — безумовні свідчення того, що сталося щось психологічне, але вчені лише здогадуються, що б це могло бути. Ось що вчені роблять: ми вимірюємо все, що можна, а потім перетворюємо картину цифр на щось значуще, роблячи висновок. Але коли вашою метою є наукове пояснення, деякі висновки кращі за інші.

Явище навчання страху є найбільш драматичним прикладом хибного умовиводу в науці про емоції[28]. Ті, хто його практикує, стирають важливу різницю між рухом, поведінкою й переживанням. Скорочення м’язів — це рух. Завмирання — поведінка, бо воно охоплює множинні, скоординовані рухи м’язів. Відчуття страху — це переживання, що може відбуватися чи не відбуватися разом із поведінкою, на кшталт завмирання. Схема, що контролює завмирання, не є схемою страху. Це жахливе наукове непорозуміння, як і сама фраза «навчання страху», посіяло плутанину на десятиліття й перетворило фактично експеримент із класичного вироблення умовного рефлексу на якусь індустрію страху.

Саме поняття навчання страху загрожує іншими проблемами. У загрозливій ситуації щури не завжди завмирають. Коли ви поміщуєте їх у невеликий ящик і звуки та удари струмом виникають разом у непередба­чуваний час, щури дійсно завмирають, але в більшій загорожі вони тікають, а якщо загнані в кут — атакують. Якщо ви обмежите пересування щура під час звуку (який не має значення, бо щур завмиратиме в будь-якому разі), його пульс не підвищується, а знижується. Крім того, не всі ці різноманітні манери поведінки вимагають мигдалини. На сьогодні вчені ідентифікували як мінімум три нібито шляхи страху в щурячому мозку, кожен пов’язаний із конкретною поведінкою, всі з них є продуктами хибного умовиводу. Нарешті, проста поведінка, як-от завмирання, підтримується багатьма схемами всередині розподіленої мережі, що не є специфічною для завмирання чи страху.

У двох словах, не можна вивчати страх, б’ючи щурів електрострумом, якщо тільки з самого початку не визначити «страх» як «реакцію завмирання ураженого струмом щура».

Як і щури, люди, коли їм щось загрожує, діють різноманітними способами. Ми можемо завмирати, тікати чи атакувати. Ми можемо також відпускати жарти, занепадати духом або ігнорувати те, що відбувається. Такі манери поведінки можуть бути викликані окремою схемою в мозку, спільною для ссавців, але вони не є емоційними від природи й не є свідченнями, що емоції мають якісь біологічні сутності.

Однак деякі вчені продовжують писати, що вони виділили у тварин дуже складні психічні стани. Новонароджені щурики, наприклад, коли після народження їх відлучають від матері, зчиняють високочастотний галас, що звучить як плач. Деякі вчені зробили висновок, що мозкова схема, відповідальна за плач, мабуть, є схемою стресу. Але насправді цим новонародженим щурикам не сумно. Їм просто холодно. А звук той є лише побічним продуктом намагання щуриків урегулювати їхню температуру тіла — частину їхнього бюджету тіла, — виконати завдання, яке зазвичай виконують їхні відсутні тепер матері. Це не має нічого спільного з емоціями. Хибний умовивід знову завдає удару.

Відтепер кожного разу, як ви читатимете якусь статтю про емоції у тварин, звертайте увагу на цю схему. Якщо вчений позначає манеру поведінки типу завмирання за допомогою назви якогось психічного стану на кшталт «страху», це має бути для вас сигналом: «Ага, хибний умовивід!»

По правді кажучи, вченим надзвичайно важко уникнути пастки умовиводу. Грантові агенції віддають перевагу фінансуванню досліджень, що мають безпосередній стосунок до людей. Науковці також мусять насамперед розуміти, що вони роблять якийсь умовивід, а це є не такою вже простою справою самоаналізу. А потім вони мусять бути достатньо сміливими, щоб зустрітися з критикою та презирством колег через спробу пливти проти течії. Але це все ж можна зробити.

Невролог Джозеф Леду, який популяризував ідею на­вчання страху в його уславленій книжці «Емоційний мозок», тепер виступає проти використання терміна «страх» узагалі стосовно щурів. Зайнявши таку позицію, він показав себе вченим рідкісної інтелектуальної сміливості. Він опублікував сотні статей про так зване навчання страху та популярну книжку про мозкову основу страху в мигдалині, однак потім уважно розглянув контрдокази й змінив свою позицію. Згідно з його оновленим переконанням, завмирання допомагає убезпечити тварину перед загрозою; це поведінка для виживання. Його класичні експерименти показують, що тепер він називає контролером завмирання мозкову схему виживання, а не якийсь психічний стан на кшталт страху. Зміна поглядів Леду стала ще одним прикладом нової наукової революції розуму та мозку, що скеровує цю галузь до більш науково захищеної теорії емоцій.

Хоча Леду та інші вчені-однодумці й змінили свої погляди, хибний умовивід усе ще можна легко знайти в інтернеті у відеозаписах деяких дослідників, що вивчають емоції у тварин. Промовець показує вам переконливе відео чи картинку тварини,