Читати книгу - "Як народжуються емоції"

поставлене або принаймні неповне. Воно передбачає, що пес вимірювано злий або не злий у якомусь об’єктивному розумінні. Але ж, як ви вже засвоїли, категорії емоцій не мають жодних послідовних біологічних відбитків. Емоції завжди конструюються з точки зору якогось сприймача. Тому питання «Чи був Ровді злий?» — це насправді два окремих наукових питання:

• «Чи був Ровді злий з точки зору хлопчика?»

• «Чи був Ровді злий з його власної точки зору?»

Ці питання мають суттєво різні відповіді.

У першому запитується: «Чи міг хлопчик сконструювати сприйняття злості з дій Ровді?» Цілком. Коли ми спостерігаємо за поведінкою собаки, то для передбачень та конструювання сприйняттів використовуємо наші власні поняття емоцій. Ровді був злий з людської точки зору, якщо хлопчик сконструював сприйняття злості.

Але чи був хлопчик точним у своїй оцінці? Як ви, можливо, пам’ятаєте, точність щодо категорій соціальної реальності є питанням консенсусу. Скажімо, ми з вами прогулюємося повз будинок Ровді, і він голосно гарчить. Ви сприймаєте його як злого, а я ні. Точність у цьому випадку може бути такою: чи погоджуємося ми одне з одним? Чи узгоджуються наші сприйняття Ровді зі спри­йняттями його власниці Енджі, оскільки вона знає його найкраще? Чи відповідають наші сприйняття Ровді соціальним нормам ситуації, бо це ж, зрештою, соціальна реальність? Якщо ми погоджуємося, то наші конструкції синхронізовані.

Тепер розгляньмо друге питання, щодо відчуттів самого Ровді. Чи почувався він злим, коли гарчав? Чи був він здатний сконструювати відчуття злості зі своїх сенсорних передбачень? Відповідь майже напевне буде заперечною. Собаки не мають людських понять емоцій, необхідних для конструювання випадку злості (гніву). Не маючи поняття «Гнів» у його західному розумінні, собаки нездатні категоризувати їхню інтероцептивну та іншу сенсорну інформацію для створення випадку цієї емоції. Нездатні вони й сприймати емоції в інших собак або людей. Собаки дійсно сприймають стрес, задоволення та декілька інших станів, але цей фокус вимагає від них лише афекту.

Правда, собаки можуть мати якісь поняття, схожі на емоції. Наприклад, деякі вчені сьогодні підозрюють, що високосоціальні тварини, такі як собаки та слони, мають якесь поняття смерті й можуть відчувати якогось роду скорботу. Ця скорбота не обов’язково має ті самі ознаки, що й людська, але вони обидві можуть походити від чогось подібного — нейрохімічної бази прив’язаності, бюджетування тіла й афекту. У людей втрата батьків, коханих чи друзів може спустошувати ваш бюджет тіла й викликати значний стрес, що діє аналогічно до абстинентного синдрому. Коли одне створіння втрачає інше, яке допомагало підтримувати його бюджет тіла в порядку, перше почуватиметься нещасним через дисбаланс свого бюджету. Тому Браян Феррі з рок-групи Roxy Music був правий і любов — таки наркотик.

Неприємності Ровді мали передісторію, що могла вплинути на його поведінку того фатального дня. На початку тижня, якраз напередодні його арешту, Ровді втратив свою «сестру» Сейді, золотистого ретривера, що померла від старості. Їхня власниця Енджі вважає, що саме тому Ровді й почав стрибати на хлопчика в той день. За її словами, Ровді сильно тужив, що з точки зору собак означає, що він утратив створіння, яке допомагало регулювати його бюджет тіла, а тому тимчасово забув те, чого його вчили. Ровді знав, що не можна стрибати на людей, але, можливо, він просто був того дня «не у своїй тарілці» — якою б та тарілка не була.

Про собак розповідають, що вони перестають їсти або стають апатичними після смерті іншого собаки в родині. Деякі люди вважають такі випадки свідченнями скорботи в собак, але їх також можна зрозуміти простіше — як вплив розбалансування бюджету тіла, супроводжуваного неприємним афектом. Зрештою, Енджі, мабуть, тужила через смерть Сейді, і Ровді, дуже чутливий до її поведінки, міг виявити в неї якісь афективні зміни, що ще більше підірвали його власний бюджет.

Поділ нашого запитання про собаку, що гарчить, на дві частини, з відображенням людських і собачих спри­йняттів нарізно, не є якимось дешевим фокусом. Визнаю, що розбіжності, які я тут проводжу, незначні. Конструктивістський погляд на емоції часто неправильно тлумачать як такий, що каже: «Собаки не мають емоцій» (а іноді навіть: «Люди не мають емоцій»). Такі спрощенські твердження безглузді, бо це означає, що в емоціях є якісь сутності, передумови їхнього існування, незалежні від будь-­якого сприймача. Але емоції — це сприйняття, а кожне сприйняття вимагає сприймача. А отже, кожне питання про випадки емоцій слід ставити з якоїсь конкретної точки зору.

• • •

Якщо людиноподібні мавпи, собаки та інші тварини не мають здатності переживати людські емоції, то чому ж стільки новинних повідомлень розповідають про емоції, виявлені у тварин і навіть у комах? Усе це йде від маленької такої помилки, яка повторюється в науці знову й знову і яку дуже важко виявити й виправити.

Картина така: лабораторного щура поміщують у невеликий ящик з електричною сіткою на підлозі. Вчені вмикають якийсь гучний звук, а потім через секунду б’ють щура електричним струмом. Цей електрошок змушує щура завмерти, підвищуючи пульс та кров’яний тиск, оскільки він стимулює схему, що охоплює ключові нейрони мигдалини. Науковці повторюють цей процес багато разів, об’єднуючи в пару звук і струм, з однаковими результатами. І врешті вони вмикають звук без удару струмом, але щур, засвоївши, що звук віщує струм, знову завмирає з підвищенням пульсу та кров’яного тиску. При цьому мозок і тіло щура реагують так, наче очікують на удар струмом.

Науковці, що дотримуються класичного погляду, кажуть: щур навчився боятися звуку, — і називають це явище «навчанням страху». (Це той самий тип експерименту, що проводився на СМ, жінці без мигдалини, яка нібито не могла навчитися страху, як описано в розділі 1.) У всьому світі вчені десятиліттями били струмом щурів, мушок та інших тварин, аби скласти мапу того, як нейрони мигдалини дозволяють цим тваринам навчитися завмирати. Визначивши цю схему завмирання, вчені потім зробили висновок, що мигдалина містить у собі якусь схему страху — сутність страху, — а підвищення пульсу, кров’яного тиску та завмирання начебто відображують відповідний, біологічний відбиток страху. (Я ніколи до кінця не розуміла, чому вони вирішили, що то страх. Чи не міг щур навчитися подиву, настороженості або, можливо, просто болю? Якби я була щуром, то добряче розлютилася б через ці удари струмом, то чому ж це не «навчання гніву»?)

Хай там як, ці вчені продовжують казати, що їхній аналіз навчання страху стосується не лише щурів, але й людей, бо відповідна схема страху в мигдалині передана нам у ході еволюції ссавців а-ля «триєдиний мозок». Ці дослідження навчання страху допомогли встановити мигдалину як імовірне місце розташування страху в мозку.

У психології та неврології так зване навчання страху стало вже якоюсь індустрією. Вчені використовують його для пояснення тривожних розладів, на кшталт посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Воно покликане допомогти у винайденні нових ліків для фармацевтичної промисловості та в розумінні порушень сну. Маючи понад 100 тисяч пошукових запитів у Ґуґлі, «навчання страху» є однією з найпоширеніших фраз у психології та неврології. Проте, якщо розібратися, навчання страху є лише вигадливою назвою для іншого добре відомого явища: вироблення класичного умовного рефлексу, того, який відкрив Іван Павлов за допомогою своїх знаменитих експериментів зі слиновиділенням у собак[27].