Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Залишивши в номері багаж, Стентон спустився вниз і відразу ж узявся до діла. Після перестрілки на даху універмагу з його товаришем по мандрах у часі минув уже майже місяць, і слід давно прохолов.
Від «Кемпіньскі» він поїхав візником прямо у центральну міську бібліотеку, де збирався розпочати пошуки: спробувати знайти якісь новини про пораненого стрільця у підшивці газет за минулий місяць. Старий дідівський спосіб; ще якихось півтора місяця тому Стентон кляв би відсутність інтернету, тепер же про нього навіть не згадав. Став уже людиною початку двадцятого століття. Що ж, давно пора, особливо з огляду на те, що йшов він цим шляхом уже вдруге.
У добре організованому й упорядкованому бібліотечному архіві слід знайшовся доволі швидко; таємничого стрільця, якого виявили на даху універмагу «Вертгайм», де він намагався, очевидно, врятувати кайзера, але нарвався на кулю сам, згадували в різних більших і менших газетних статтях частенько. Щоправда, відомостей про нього містилося там зовсім не густо, окрім хіба того факту, що то був ніякий не охоронець, та про це Стентон, звісно, здогадався вже й сам. Хай там як, а одну доволі несподівану для себе річ він таки з’ясував. Репортер, який укладав найпершу статтю про цю подію, виходив з припущення, що на даху підстрелили чоловіка. З подальших повідомлень випливало, одначе, що то була жінка. Отже, наступне покоління хроноситів вирішило відрядити назад у минуле агента-жінку. Зрештою, а що тут аж такого дивного? У своєму двадцять першому столітті Стентон і сам знав чимало жінок-військових, які не поступалися чоловікам абсолютно ні в чому. А проте без задньої думки відразу припустив, що ті інші сліди у стамбульському погребі залишив чоловік із ногою меншого розміру. Видно, так уже пройнявся мисленням постедвардіанської доби, що думка про офіцера сил спеціального призначення жіночої статі йому й до голови не прийшла.
Бернадет, наприклад, це сповнило б непідробним захватом.
Зеленоока ірландка й далі частенько гостювала у нього в думках — непрохано, неждано-негадано.
Сумував Стентон за нею просто страшенно і зраду на карб їй не ставив. Знав, що в неї не було вибору. Бо ж як могла вона повірити у його історію? А як міг він отак геть по-дурному взяти й усе розповісти? Звісно ж, був п’яний і закоханий — поєднання вельми небезпечне, спроможне кому завгодно потьмарити розум. Але у будь-якому разі панувати над собою треба було краще. У його історію не повірить ніхто на світі.
Хоча ні, є все ж таки одна людина, яка охоче повірить. Ще одна жінка.
У газетах писали, що, на переконання поліції, та жінка дещо неврівноважена, можливо, належить до числа послідовників якогось дивного культу, але про підстави для таких висновків не повідомляли. З тих крихт інформації, які пощастило зібрати Стентонові, випливало лише, що від його куль вона не загинула, але стан її надалі дуже важкий.
Згодом газети перестали згадувати про ту жінку взагалі.
Остання згадка про неї була в «Берлінер таґеблятт». Стентон занотував собі ім’я та прізвище журналіста, який підписав статтю, і попросив у бібліотекарки адресу редакції цієї газети.
— Адресу я вам дати можу, — сказала та, — але там і так нікого немає. Їх закрила поліція.
Відповідала коротко й уривчасто, немовби хотіла чимскоріше цю розмову закінчити. Нічого дивного, подумав Стентон. «Таґеблятт» мала виразно ліберальний ухил; за словами Бернадет, то було чи не єдине велике періодичне видання, яке сповідувало бодай якісь принципи, тож тепер воно, безперечно, впало жертвою армійської чистки. Бібліотекарка належала до класичних представниць «нових жінок», як їх тоді називали. Зібране у строгий пучок волосся, окуляри в черепаховій оправі, ошатна блузка з краваткою: суфражистка, без сумніву, до того ж, мабуть, читачка «Таґеблятт». Стентона у його нинішньому образі вона, ясна річ, прийняла за німецького мілітариста-реакціонера і, звичайно, вбачала в ньому одного з винуватців утрати улюбленої газети.
— Це просто ганьба, — мовив він. — Мені конче треба поговорити з одним їхнім автором. Покажіть, будь ласка, де у вас тут телефонні довідники.
Жінка з байдужим виглядом кивнула у бік столу, де лежало кілька примірників «Берлінської телефонної книги». У ті часи бібліотеки виконували функцію не лише книгозбірень, а й довідкових бюро, де можна було знайти всіляку корисну інформацію.
Стентон заходився гортати сторінки на літеру «Ф»: шукав Антона Фідлера, автора замітки у «Таґеблятт». Сподівався, що успішному журналістові, який вів колонку в солідній газеті, без телефону не обійтися, і мав рацію. Пан Фідлер сам підняв слухавку і радо повідомив свою адресу. Стентон подякував бібліотекарці й знову піймав на вулиці візника.
Пояснювати Фідлеру, навіщо йому підстрелена на даху універмагу жінка, він не став, а той і не запитував. Один із багатьох тисяч постраждалих від мстивих, дедалі жорстокіших репресій, які розпочала після вбивства кайзера влада, газетяр сидів без роботи. В обмін на інформацію йому потрібні були гроші, і Стентон дав зрозуміти, що готовий заплатити.
— Це взагалі збіса цікава історія, — сказав Фідлер, коли Стентон повів його у розташований неподалік бар промочити горло і замовив випивку. Мешкав журналіст у Веддінзі — дільниці, яку пов’язували з робітничим класом і радикальними політиками. — Але поліцаї все одно не дали б мені її надрукувати, навіть якби не прикрили газети. І що на них найшло? Божевілля якесь. Щоб не виявитися в їхніх очах революціонером, треба бути хіба що якимсь прусським генералом, не інакше. Радикальних ідей у «Таґеблятт» було не більше, ніж у картоплі з сосискою, а вони накинулися на нас так, ніби ми «Маніфест комуністичної партії» видрукували на першій шпальті.
Стентон вирішив повернути Фідлера до теми, яка цікавила його насамперед.
— І що ж такого збіса цікавого в цій історії? — запитав він.
— Зараз розповім, — відповів той, нахиляючись трохи ближче, а тоді витер з губ пивну піну і відкинув з чола пасмо масного волосся. — Та жінка — справжнісінька відьма, кажу вам, і це таки справді збіса цікаво. Я бачив її у камері ще до того, як поліція почала кидатися на все, що рухається. Вона майже лиса, на голові тільки коротка щетина, крізь яку видно витатуюваний номер. Руки-ноги також усі в наколках. Жахлива любительська робота: лише ніж і чорнило, мабуть. Це ж боляче, певно, просто страх. Та й узагалі вона, таке враження, проти болю нічого не має. Є в мене один інформатор у центральній тюрмі, то він каже, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знову й знову, Бен Елтон», після закриття браузера.